Марта розповідає все це з дитячою безпосередністю. А Юрі від тої розповіді стає страшно. Хіба ж можна, щоб людину вибирали, як крам у магазині?
Але ж і він сам, і Петя, виходить, — теж «дармові», теж маленькі раби.
Артистів Юра близько ще не знає. Бачив на арені фокусника. Але його навіть злякало побачене.
Фокусник показував голову якогось бородатого діда з лютим виразом обличчя. Ця голова гримасувала, хропіла не по-людськи, скаржилася, що в неї немає рук і вона не має змоги навіть почухатися. У Юри від того голосу бігали мурашки по тілу. А публіка реготала і неймовірно аплодувала. Потім фокусник показував кістяк, який міг робити такі самі рухи, які робить і жива людина. Це було ще страшніше й гидотніше. Але публіка ще дужче реготала й аплодувала.
… На ратуші пробив годинник.
Юра схаменувся. Вже нерано. Рівно о восьмій вони з Петею мусять постукати до пана Янчука і привітати його так, як він навчив: «Хайль Гітлер! Доброго ранку, пане Янчук!»
Потім він протягом п'ятнадцяти хвилин читатиме хлопцям фашистську газету, де хвалькувато розповідається про успішний наступ гітлерівської армії на Сході. Це читання, як видно, дає панові Янчуку неабияку. насолоду. Чим далі наступають німці на Східному фронті, тим більше впевнюється він у тому, що зробив цілком вірно, втікши з Радянського Союзу до Німеччини.
2
Увечері Генріх Зайднер зайшов у вагончик до Владислава Янчука.
— Давайте, колего, перехилимо по чарочці. За ваше входження в лоно неповторного німецького циркового мистецтва. За знайомство.
Він уже й так не досить твердо тримався на ногах. Але Янчук зрадів такій нагоді. Треба ж дізнатися, що за людина цей пан Зайднер. Треба ж знати, з ким йому доведеться жити пліч-о-пліч і працювати!..
— З великим задоволенням, пане Зайднер, — відповів він поштиво. — Прошу вас, сідайте.
Але Зайднера й не треба було запрошувати. Він уже сам важко сів на стілець. Витяг з кишені повну пляшку горілки, кручену булку, шматок ковбаси і все це поклав на невеличкий дерев'яний стіл, наглухо прибитий до підлоги — щоб під час переїзду не совався по вагончику.
— Випийте, пане Янчук, і розкажіть про себе, поки ми ще не п'яні, — сказав Зайднер тоном, з якого важко було зрозуміти, наказує він як старший по службі чи просто чемно просить.
Цього Владислав Янчук не чекав. Він розгубився на якусь мить, а далі стримано і насторожено відповів:
— Пан Шредер знає мене… Я йому розповідав…?Зайднер посміхнувся куточком рота:
— Авжеж, пан Шредер все знає. Та й як йому не знати! Він — ділова людина…
Янчук знову не зрозумів: хвалить Зайднер пана Шредера, чи засуджує його, а чи, може, й глузує з нього. Сказано було так, що можна по-всякому подумати.
Владислав Янчук гарячково шукав, як би відкараскатися від цієї непевної розмови.
Але після двох чарок, які Зайднер випив одну за одною, він забув про своє запитання і почав досить-таки непослідовно розповідати про себе:
— Чому я не в доблесній армії фюрера?.. Уже був. Там і кривим став. Перша ж куля — в ногу… Прийде час, коли і таких, як я, заберуть. А поки що ми не потрібні. На вашу Росію міцні хлопці пішли… Я колись теж був артистом і у вашій Радянській Росії бував, на першах (довга жердина, якою користуються під час виконання циркових номерів) працював. А тепер от не можу, самі бачите… Я не довго на передовій був, але дружина моя встигла мене за цей час покинути. З іншим артистом десь повіялась. Кривий їй не потрібен…
Він одним рухом перехилив у горло чарку горілки і, нічим не заїдаючи, запалив нову сигарету. Довго дивився в Янчукове обличчя, ніби вивчав його. Очі в нього були сині і журливі.
— Дружина у мене була гарна. Ельза… Гм, Ельза… — задумливо повторив він і посміхнувся куточком рота.
Янчук косив на Зайднера хитрим, настороженим, вивчаючим оком. Своїм пронирливим розумом він уже зрозумів, що має перед собою не того бездоганного німця, якого називають німцем чистої арійської крові, цей не піде за Гітлера у вогонь і в воду. У нього в душі — якась надщерблина.
— Ну, а що ж далі? — порушив Янчук мовчанку, яка затяглася аж надто довго.
— Далі?.. — звів свої журливі сині очі Зайднер. — Було й далі… Після шпиталю пішов я на бурякові плантації… Там діти працювали. Ось такі завбільшки хлопчики, як ваші. І такі дівчатка, як моя Марта… І я з ними. І одержував так, як вони, — по сімдесят пфенігів у день. Тільки на їжу і то ледь-ледь. А попереду зима. Що робити?.. Найнявся сторожем у міську камеру попереднього ув'язнення. Не вірите? — запитав він, рвучко відкинувшись на спинку стільця і дістаючи з кишені сигарету. — А чого ж? У мене нікого немає. Ніхто мене не знає. От і найнявся. Але не витримав, колего. Не можу дивитись на ув'язнених. Там далеко не завжди сидять ті, кому треба було б… Пішов гардеробником у вар'єте «Чорна троянда». Ви знаєте це вар'єте, колего?..