— Повторити! Повторити! — наказує він і в безсилій люті ляскає батогом по блискучій коротенькій халяві.
Та, нарешті, після тривалої тяжкої роботи Петі пощастило перелетіти з трапеції в Юрині руки. Це була неабияка перемога! Вперше в житті пощастило йому здійснити політ, і він раптом відчув, що його залишила втома, що йому й без окрику Крота хочеться ще й ще раз повторити трюк.
А Юру надихала ще й Марта, яка сиділа тихенько, як мишеня, і стежила за хлопцями. Юра весь час відчував її присутність. Знав, що вона дивиться на нього, і йому дуже хотілося, щоб їй сподобалась його робота. Коли б вона встала і пішла, він втратив би свою спритність, у нього зникло б бажання тренуватися далі.
Так чи інакше, але Янчук все ж лишився задоволений репетицією. Тепер уже він був певний, що справи підуть добре. Ефектний трюковий номер у нього буде.
— О четвертій знову на тренування! — наказав він, залишаючи манеж, і кинув на бар'єр кілька монет: — Купіть собі поїсти.
Гроші він давав двічі на день: вранці і ввечері. Давав мало. Але хлопці вирішили витрачати їх так, щоб хоч потроху, але їсти тричі на день. А то можна зовсім охлянути.
Цього разу, біжучи в їдальню, вони захопили з собою й Мар-ту. Юрі дуже не хотілося розлучатися з дівчиною.
Марта охоче пішла з хлопцями. Навіть взялася показати їдальню, де не дуже дорого можна з'їсти тарілку гарячого супу і тоненький шматочок підсмаженої ковбаси з капустою.
Дорогою Юра витяг з внутрішньої кишені свого піджачка невеличку фотокарточку, показав Марті:
— Це я з татком і мамою.
Фотокарточка була трохи пом'ята, але обличчя не попсовані. Марта з цікавістю розглядала їх.
— У мене теж є мама і татічек, тільки я не знаю, де вони й що з ними, — сумно сказала дівчинка.
— Я теж не знаю, — промовив Юра. — Оце тільки фотокарточка лишилася… Я її завжди носитиму з собою!
— А в мене тільки мама є. Та ще сестричка і троє братиків, — вставив Петя.
Якийсь час ішли всі троє посмутнілі і мовчазні. Пригадували домівку, рідних. Нарешті зупинились перед дверима, що вели в напівпідвал.
— Це та їдальня, — сказала Марта. — Тут їдять тільки бідні люди.
Вони витратили всі гроші, які дав Янчук. Але Юра і Петя не шкодували. Обом їм гарно було з Мартою.
А поївши, пішли ходити по вулицях.
Чуже місто. Чужі люди. Чужа мова.
Впадало у вічі, що місто жило неспокійно. Раз у раз проходили колони солдат, бігли воєнні автомашини, санітарні грузовики з пораненими.
— Значить, і їх наші б'ють, — тихо, майже пошепки, сказав Юра. — Бреше Кріт, що фашисти йдуть тріумфальним маршем. То тільки в їхніх газетах пишуть…
— Недавно пан Зайднер сам з собою розмовляв. Дуже п'яний був, — сказала Марта нібито зовсім ні до чого і змовкла.
— Ну то й що? — здивовано запитав Петя.
— Раніше він тільки пив і мовчав. А тепер — балакає… Мені аж страшно стає. Ось і вчора увечері — теж…
— Про що ж він? — поцікавився Юра.
— Я ще не все розумію по-німецьки. Лаяв війну і Гітлера. А далі не розібрала, бо він почав скреготіти зубами і — чи сміявся, чи плакав. Мені стало страшно, і я накрилася ковдрою з головою.
Юра став дуже серйозний. Він узяв Марту за руку й перепитав:
— Це ти… не вигадала? Правду кажеш?
— Правду, — кивнула головою дівчина.
— Тоді нікому більше не говори. І йому самому не нагадуй. Ясно?
— Ясно.
Коли вже повертались додому, Марта сказала:
— Мені теж хочеться працювати з вами.
— Щодня тренуватись треба. Це — важко, — зауважив Юра.
— А я й тренуюсь. Тільки як ніхто не бачить… У вагончику, — сказала Марта і зашарілась. — Я люблю цирк. На підкидних дошках працювала. І літати зуміла б так, як ви.
— А ти поговори з паном Зайднером. Може, й дозволить.
— Поговорити? Справді, поговорити? — захоплено вигукнула дівчина. — А тоді що?
— Тоді? — Юра раптом згадав, що вони — не в Радянському Союзі, не серед своїх людей і не серед своїх рідних. Мартине бажання може перетворитись для неї на велике горе. І він спитав:
— А може, не треба, Марто? Тобі зараз непогано у пана Зайднера. А почнеш працювати, хто його знає, як воно обернеться. Попадешся Кротові в руки, він з тебе знущатись почне.
— Ні, ні, я дуже хочу виступати з вами! — наполягала Марта. — Я смілива. Я не боюсь висоти. Ось побачите!.. І я неодмінно поговорю з паном Зайднером.
4
Марта ледве дочекалась, коли закінчиться вечірня вистава. Коли до вагончика зайшов Генріх Зайднер, вона лежала на своєму ліжку, закутавшись у ковдру з головою. Лишила тільки маленьку шпарочку для очей. Крізь ту шпарочку уважно стежила за Зайднером.