Він, як і кожного дня останнім часом, витяг з кишені пляшку горілки, шматок ковбаси і почав пити. Пив мовчки. Щось зосереджено думав, дивлячись у якусь невидиму точку. Обличчя у нього весь час змінювалось. Змінювався і вираз очей.
Марта тихесенько вилізла з-під ковдри, спустила ноги на підлогу.
Він, здавалось, не звернув уваги на шурхіт. Тільки немов прокинувся і закурив сигарету. Дівчина мовчала. Мовчав і він. Так минуло кілька хвилин. Марта все ще не наважувалась заговорити до нього.
Нарешті він сам повернувся до неї й запитав:
— Чому не спиш досі?
— Пане Зайднер. Дозвольте мені у вас щось попросити.
— Кажи. — Очі у нього стали уважні й журливі.
— Мені дуже хочеться на арену…
Він дивився довго і мовчки, нарешті запитав:
— Навіщо це тобі?
— Мені подобається. Я хотіла б разом з Юреком і Петком.
— Гаразд, — сказав він, подумавши ще трохи. — А зараз лягай спати. Пізно вже.
— Дякую вам, пане Зайднер, — і дівчина поспішно ковзнула в ліжко.
Він більше не озвався до неї жодним словом.
Але думав про Марту.
Пообіцяв… Але чи так зробив, як треба?
Мабуть, що так. Дівчину відірвали від батьків, вивезли з рідної землі. Це ж добре, що зараз вона під його наглядом. А коли б потрапила в інші руки, в інше середовище? Що було б з нею уже сьогодні?.. Те. що з тисячами інших дітей, які потрапили в Німеччину на заводи, фабрики, на сільські роботи. Голодне існування, фізичне виснаження, хвороби, смерть… Але ж і сам він не вічний тут, у цирку. Прийде час, що лишиться без роботи, старий і немічний. А тоді куди її, Марту?.. Жебракувати разом з ним? Звісно, армія фюрера зазнає краху, в цьому немає сумніву. Але знову ж таки, коли це буде? І що буде потім? Де опиниться Марта? То хай краще стане цирковою артисткою. Все-таки якийсь притулок. І хоч мізерний, але все ж шматок хліба.
Генріх Зайднер ніколи не мав власних дітей. І тому Марту він вважав ніби за свою доньку, турбувався про неї. Ось і зараз: хіба не від нього залежить, що з нею буде далі? Від нього. Він може дозволити їй іти в цирк, а може й не дозволити.
Зайднер випив ще чарку горілки, і підігріта хмелем уява повела його далі.
Так, може дозволити й не дозволити. Але він уже дозволив. І добре зробив. Хай вона стане артисткою. Хорошою, відомою артисткою!.. Якщо її позбавили рідних батьків, то він, Зайднер, стане їй за батька і виведе її в люди. Виростить і виховає. А коли він стане зовсім немічним, то й вона не залишить його без притулку і без шматка хліба. Отож треба поговорити з паном Янчуком, нехай бере її в свою групу, хай тренує. Вона буде літати під куполом цирку разом з Юреком і Петком. Він навіть прізвище їй своє дасть. Буде — Марта Зайднер! Це ж чудово звучить: артистка Марта Зайднер!
5
А невдовзі Генріх Зайднер — знов у вагончику в Янчука. І знову ж не з пустими руками, а з плескатою пляшкою рому.
— Тепер уже я — в особистих справах, пане Янчук, — каже він. — В дуже важливих для мене справах… Але спершу перехилимо по одній.
Владислав Янчук бачить, що Зайднер чимось збентежений. Що привело його сюди?
Зайднер не дипломат. Він не вміє починати здаля, а йде навпрошки.
— Хочу з вами поговорити, пане Янчук, як артист з артистом. Моя Марта проситься в цирк…
— Чому «моя», пане Зайднер? — питає Янчук. — Хіба вона вам родичкою доводиться? Пробачте, у нас з вами досі жодного разу розмови не було про цю дівчину. Зайднер махає рукою.
— Ат… Яке це має значення для вас! Я хочу, щоб вона стала хорошою артисткою. Розумієте? Хорошою!.. І я сподіваюсь, що ви не відмовитесь узяти її в свою групу.
Янчук ще не сказав «так», але в душі він уже радіє. Йому таки справді щастить! Адже він уже не раз задумувався над тим, щоб придбати для своїх хлопців гарненьку партнершу. Одне, коли під куполом у світлі прожекторів літають лише хлопці, і зовсім інше, коли серед них — ще й спритна гарна дівчина! Тут уже буде на що подивитись. Його номер стане справді коронним у програмі. Публіка валом валитиме до цирку. І, звичайно, потечуть до рук і гроші!
«Родичка вона йому чи ні, яке мені, зрештою, до цього діло? — думає Янчук. — Мені потрібна партнерша!»
У Зайднера свої думки. Чомусь пан Янчук довго не відповідає. Може, його непокоять зайві турботи і зараз він скаже, що не має ніякого бажання морочити голову з дівчиськом?
І він поспішає заспокоїти Янчука:
— Так, я розумію, це — зайві турботи і за них треба платити гроші. Але це ми влаштуємо. Зараз я не можу ще клопотати перед паном Шредером про те, щоб набавив вам. Але, коли Марта стане гімнасткою і виступатиме в номері, запевняю вас, що плату ви одержите значно більшу.