Юра, не роздумуючи, наліг плечем на двері, з гуркотом відчинив їх.
В кутку на купі сіна, зігнувшись, сидів наїзник Петя. Затуливши обличчя руками, він зацькованим звірям дивився на свого батька. В переляканих, повних сліз очах — ненависть. А над ним заніс довгого, складеного удвоє батога Владислав Янчук — високий, товстий. Мабуть, він саме намірявся ще раз ударити Петю, рот його був перекошений від люті, хижо стирчали два верхні зуби, схожі на ікла звіра.
Блимнувши на Юру вицвілими очима, Янчук опустив руку і загрозливо ступив до дверей.
— Тобі чого треба?
Юра мимоволі позадкував. Але тут же сміливо глянув прямо в білі Янчукові очі.
— Навіщо Петю б'єте?
— А тобі що?.. Чого ти пхаєш свого носа, куди тебе не просять?.. Ану, згинь! Швидко!..
— Не згину. І Петю бити не дам.
Владислав Янчук, як курка, схилив голову набік, звузив очі і здивовано запитав:
— Як же це ти не даси, скажи на милість?
— Кричатиму. Людей покличу. Або вдарю вас чим-небудь, — не задумуючись, сказав Юра.
Він стояв навпроти високого, череватого Янчука, як мишеня навпроти гори. Щоки у нього зблідли.
Петя сидів принишклий і мовчазний. Він уже не плакав, навіть не схлипував, а тільки дивився на обох нерухомими, схожими на достиглий терен у росі очима.
А Владислав Янчук, може, вперше в житті, не знав, що йому робити. Він нервово пожував нижню губу, придавив Юру до землі важким поглядом, потім повернув голову на товстій червоній шиї до Петі і горлонув:
— А Юпітера краще почисть, крокодиле!
Хряпнувши дверима, він швидко пішов до своєї гримувальної.
Якийсь час у стайні було тихо. Тільки пирхали та хрумтіли сіно глад&і, годовані коні. Вони повертали до хлопців свої красиві голови, дивилися на них розумними фіолетовими очима.
Тишу порушив Юра.
— За що тебе батько б'є?
— А він і не батько мені зовсім, — озвався Петя, тручи рукою плече. Видно, батіг залишив у нього на спині дошкульний слід.
— А хто ж?.. — здивувався Юра.
Хоч обох їх він уперше побачив лише тоді, як прийшов у пересувний цирк «Шапіто»[1], але вже звик думати, що Петя — син керівника групи наїзників Янчука. Вони й живуть удвох. І разом часто бувають. Тому Юра ще раз запитав:
— Ким же він тобі доводиться?
— Дядько він мені, — пояснив Петя, витираючи кулаком сльози на очах та худеньких щоках. — Батька у мене давно немає, помер. А мати кліттевою на шахті працює… Нас багато, дітей, аж п'ятеро. Ось дядько і вмовив мою матір, щоб вона йому мене віддала. Казав: «На артиста вивчу», а тепер б'є, коли ніхто не бачить. Він усіх ненавидить. І мене — теж… всяк обзиває… А я його Кротом дражню. Тільки він не знає цього. А коли б дізнався, то вбив би. Бачив, які в нього зуби? Як у крота! — Петя зловтішно посміхнувся.
— А зараз за що бив?
— За Юпітера. Кінь молодий, норовистий. А Кріт хотів, щоб я його швидко і гарно почистив. А як ти його почистиш, коли до нього й не підступитися.
Юпітер, зачувши своє ім'я, повернув голову, зупинив довгий погляд на Петі, потів — на Юрі, тихенько заіржав і труснув густою та довгою гривою вогнистого кольору.
— Та хіба ж його загнуздати не можна? — обурено запитав Юра.
— Кого, Юпітера?..
— Та ні. Твого Крота. Мене ніхто ніколи не б'є. Ні татко, ні мама…
— А ти в який клас ходиш?
— У четвертий… Давай удвох Юпітера почистимо.
— Гляди, він кусається! — застережливо став між конем і Юрою Петя. — Кріт його б'є, через те він і кусається.
— А ми його не битимем, він і не вкусить.
Хлопці обережно підійшли до коня, почали гладити його круту гарячу шию та розчісувати хвилясту гриву, ласкаво і лагідно примовляючи:
— Юпітер, Юпітер. Ну, стій же, дурненький. Ми не будемо тебе бити. Ми тебе тільки почистимо. Ти станеш ще красивіший. Ну, стій же сумирненько, стій.
Юпітер спершу підозріло косив на них блискучим, настороженим оком, здригався чутливою ніжною шкірою, а потім потроху заспокоївся, почав мирно хрумтіти сіном і навіть заіржав задоволено, неначе по-дружньому засміявся до хлопців.
3
Того ж дня Юра розказав батькам, що Владислав Янчук б'є Петю. Це швидко стало відомо всьому колективу цирку.
Директор зібрав загальні збори.
Діти, звичайно, на зборах не були і не знали, про що там ішлося. Але після цього Владислав Янчук став мовчазний і похмурий, як темна осіння хмара. Він не називав Петю образливими прізвиськами, не бив його, але Петя бачив, що в своєму рідному дядькові знайшов собі лютого ворога.