Выбрать главу

На кінець тренувань хлопці так знесилювались, що ледве тримались на ногах.

Втомлювалась і Марта. Але дівчина, мабуть, дуже вже хотіла стати повітряною гімнасткою. Янчукову лайку вона сприймала як належне. Та й не дивно. Якщо Юра та Петя знали й інше життя, де людина ставиться до людини як до рівної, то Марта нічого цього не бачила й не знала. Тому вважала, що коли Янчук ось так поводиться з нею, то, значить, так і треба.

— Дозвольте мені полізти на місток під купол цирку, — попросила вона Янчука, відпочивши трохи від кілець.

Він глянув на неї здивовано, і в його завжди суворих білуватих очах промайнуло щось схоже на задоволену посмішку.

— Не впадеш?

— Ні, не впаду, — труснула кучерями дівчина. — Хочу подивитись звідти униз.

«Та це — справжній скарб!» — знову подумав Янчук і, за звичкою, так само як хлопцям, показав батогом угору:

— Пішов!

Марта на диво легко і сміливо подерлась по драбинці вгору.

Внизу за нею невідривно стежив Янчук. Угорі на містку на неї чекали Юра і Петя. Може тому, що Марта вже не раз бачила, як піднімаються по тій вузенькій гнучкій і хиткій драбинці інші, а може, вона вже й пробувала нишком лазити, але хлопцям і Янчукові здавалося, що Марта на драбинці вже не вперше.

З містка їй подав руку Юра.

І ось вона вже стоїть поруч зі своїми друзями. Вона крутиться туди й сюди, як дзига, аж верещить від задоволення. Та коли глянула вниз, серце їй на якусь мить похололо. Вона таки вперше побачила величезне кругле приміщення цирку. з такої височини. Знизу, з манежу, купол цирку здається значно ближче, ніж воно виявилось насправді. Рятувальна сітка чомусь здалася зовсім не такою великою, надійною, як знизу, а, навпаки, маленькою і вузькою, повз яку легко пролетіти.

Дівчина навіть заплющила очі, щоб не запаморочилась голова. Але одразу ж пересилила себе, відкрила очі і дзвінко та голосно засміялась:

— Ой гарно ж як! І зовсім, зовсім не страшно!

На Янчуковому обличчі знову з'являється подоба усмішки. Буде з дівчини добрий повітряний трюкач! Він вже уявив собі, як вона перелітає з трапеції на трапецію, як робить у повітрі складні гімнастичні комбінації, як гримить зала від оплесків. Сам пан Шредер поздоровляє його з успіхом!

«Тільки треба швидше, швидше! — думає він. — Всі троє ще зовсім юні, з них, як з воску, можна ліпити все, що завгодно. Витримають!»

— Вниз!

Всі троє на манежі. Похвалити б дівчинку за сміливість. Але Янчук нічого не сказав. Тільки коротко кинув:

— Ще день-два, і — в повітря. На трапеції!

Тільки й того, що не додав образливого прізвиська, на які був дуже винахідливий.

Але Марта не звернула уваги на грубий тон, яким він з нею розмовляв. Вона раділа, що їй тепер не доведеться самотньо сидіти в чотирьох стінах маленького вагончика пана Зайднера, що вона разом з своїми друзями Юреком і Петком робитиме гімнастичні вправи під куполом цирку, виступатиме перед сотнями зачарованих глядачів…

Це нове життя нестримно вабило її.

6

Тепер уже Владислав Янчук сам прийшов до Генріха Зайднера з пляшкою горілки.

Останнім часом вони зустрічалися мало не щодня. І щоразу Янчук повертався додому майже тверезий, а Зайднер напивався до нестями. Після першої-другої чарки він втрачав свою задумливу мовчазність і починав балакати багато і пристрасно. Говорив він, мабуть, саме те, про що думав увесь день, ходячи по всіх закутках цирку та вулицями міста, і саме те, що хотілося Янчукові від нього почути.

Він висловлював своє невдоволення війною, твердив про неминучу поразку гітлерівських орд у Росії і відверто, вже не криючись перед Янчуком, лаяв Гітлера за його авантюристичний похід на Росію.

Владислав Янчук все те запам'ятовував і хитрими репліками та нібито невинними запитаннями штовхав Зайднера на ще більшу відвертість.

Цього разу Янчук застав Генріха Зайднера уже напідпитку. Але випив він, мабуть, небагато, був лише трохи збуджений.

— Іди, Марто, погуляй, — сказав він дівчині, побачивши на порозі Янчука.

Останнім часом він завжди висилав дівчину з вагончика, коли доводилося пити з Янчуком. Може, не хотів, щоб вона чула їхню розмову. А може, й просто соромився її.

Марта йшла до хлопців, і всі разом блукали вулицями. Дивились, як марширують по брукові штурмовики в коричневих мундирах і в кепі та есесівці в чорному одязі з свастикою на рукавах, горлаючи свій гімн «Дойчланд юбер аллес». Пішла Марта і цього разу.

А Зайднер схопився з стільця, ткнув у газету пальцем і, заклавши руки в кишені та нервово пересмикнувши плечем, ступив кілька кроків по своєму тісному приміщенню.