Дівчина швидко стеле ліжко панові Зайднеру. Він, мабуть, не бачить її, не чує, бо сидить в тій самій позі з заплющеними очима. Але видно, що не спить. М'язи на блідому стомленому обличчі здригаються, ніби по ньому пробігає якась тінь.
— Ліжко готове, пане Зайднер, — тихо озивається Марта. Він розплющує очі.
— Ти, дівчинко? Ага, це добре. Я бачив твою роботу в цирку. Пан Янчук зробить з тебе добру артистку…
— Пан Янчук навмисне споює вас, — каже Марта, допомагаючи Зайднеру дістатися ліжка.
— Споює? — ледь повертає він язика. — Н-ні… Пан Янчук гарна людина. Ми випили, це так.
— Часто дуже, — каже Марта. — У нього щось лихе на думці. Я не раз стежила, як він слухає, як дивиться на вас. Не пийте з ним.
— Часто, бо… гарна людина, — белькоче Зайднер.
Але то — останні його слова в той день. За хвилину він уже спить, повалившись в ліжко одягнутим.
Марта скидає з нього черевики, стягує піджак і розстібає на грудях сорочку.
Тільки після цього вона ставить ширму, гасить світло і ховається під ковдру в своєму ліжкові.
7
Вранці Зайднер прокидається з якоюсь неясною тривогою в серці. Лежить на спині, дивиться широко розплющеними очима в низеньку дерев'яну стелю, думає: «Чому це мені так тривожно?.. Що сталося вчора таке, що сьогодні мене бентежить і про що я забув?..»
Він схоплюється з ліжка. Оглядає всього себе. Бачить, що без піджака, роззутий, але — у верхньому одязі. В кімнаті чисто. Марта прибрала з столу пляшку, чарки, недоїдки. Поклала його улюблені сигарети. Дерев'яна підлога теж чиста, навіть помита, і від неї віє здоровою свіжістю.
Зайднер запалює сигарету.
Марта… Ага, це ж вона йому вчора сказала щось таке, від чого у нього сьогодні так тоскно на серці. Але що, що?..
І раптом наче хтось знімає важке темне покривало з його пам'яті. Він згадав: «Пан Янчук навмисне споює вас. Я стежила, як він на вас дивиться… Не пийте з ним».
Учора він аж надто відверто говорив з Янчуком.
— Ну, може, й справді щось бовкнув сп'яну, — заспокоює сам себе Зайднер, — так і пан Янчук же був п'яний. Ніхто нас не чув. А пана Янчука боятись нічого. Він сам — не з власної волі тут. Його самого відірвали од рідної землі. Та й не сказати: коли б у нього були якісь погані наміри, то вже щось би сталося. Адже не вперше ми з ним розмовляємо про війну. Ні, даремно Марта сказала ті слова. Даремно чогось боїться».
Але все ж неспокій ятрить серце, холодком ворушиться в грудях. Зайднер взувається, голиться, випиває чашечку чорної кави, яку завбачливо йому теж приготувала Марта. Вирішує: треба піти на манеж. Там він поверне собі спокій.
Ще за лаштунками чує різкий окрик Владислава Янчука:
— Гей ти, медузо! Недоспала чи переснідала сьогодні, що повертаєшся, як нежива? Де гнучкість? Ще раз. Алей! Ап!
«На кого це він так? — дивується Зайднер. — Невже на Мар-ту?»
І навіть зупинився за лаштунками, щоб не бути свідком цієї грубої лайки.
А може, вона справді щось не так робить! Буває ж… Одразу не станеш бездоганним акробатом. Та ще й — повітряним!
Але наступна лайка вже стосувалася когось із хлопців:
— Ти, троглодите! Я тобі кажу, швунг! Швунг давай! Ти не дерев'яна колода, а акробат. Трюкач!
А ще за якусь хвилину він горлає на всіх разом:
— А посмішка! Де ваші посмішки, черепахи? Я вам роти пороздираю, щоб були, як у бегемотів. Посміхатись! Всім посміхатись!
Зайднер не витримує, виходить із-за лаштунків. Побачивши його, Владислав Янчук перестає кричати. Він уже зовсім іншим тоном говорить:
— Доброго ранку, пане Зайднер. Як спалося?
— Дякую, — бубонить Зайднер зніяковіло. Він сьогодні чомусь все-таки побоюється Янчука. Питає співчутливо: — Важко з ними?
— Еге ж, нелегко. Доводиться іноді й прикрикнути. — І пропонує люб'язно: —Посидьте, подивіться.
Тренування триває далі.
Хлопці міняються ролями: один стає ловитором, другий вольтижером, потім навпаки. Марта подає трапецію. Це дуже складно — вчасно подати вольтижерові трапецію, щоб він не пролетів мимо. Потрібне особливе відчуття часу і відстані. Але Марта виконує свої обов'язки добре. І Зайднер радіє за її успіхи.
Хлопці здійснюють «перехресні» польоти, роблять подвійне сальто в сітку і в руки, а Юра навіть виконав надзвичайно складний трюк — сальто-пірует-сальто.
В присутності Зайднера Янчук не лається, тільки раз у раз коротко викрикує:
— Не зменшуй «кач» трапеції!
— Мах ногами! Швунг!
Він не називає нікого по імені, але цілком ясно, кого стосується та чи інша команда.