Янчук кинув погляд на пана Шредера, і гримаса вдоволення пробігла по його обличчю: Шредер теж плескав у долоні. Отже, сподобалось!..
«Постривай, зараз ти таке побачиш, що рота роззявиш!» — подумав Янчук.
Троє юних спортсменів, не давши глядачам і отямитись, ніби на справжніх, живих крилах полетіли під високе склепіння на спортивний місток. Під звуки вальсу вони летіли від трапеції до трапеції, переверталися і, здавалось, гралися в повітрі легко й безтурботно, без будь-яких зусиль. Вони ускладнювали й ускладнювали трюки, викликаючи дедалі більше захоплення й так уже наелектризованої видовиськом публіки. Всі троє діяли як одне.
Ще сальто, ще пірует, ще перехресний політ… І ось вони вже одне за одним красиво летять у сітку. Але й це ще не кінець. Сітка пружинить, підкидає їх високо, дає змогу робити нові й нові трюки. Цілий каскад трюкових номерів!..
Нарешті гімнасти зіскакують на манеж.
Так, успіх безсумнівний! Глядачі побачили саме те, що їм обіцяли афіші: майстерний, зв'язаний з риском для життя політ «трьох дияволят»..
Вони вже за лаштунками, але їм доводиться вибігати ще й ще раз — публіка не заспокоюється, викликає. Та вони не просто вибігають, щоб показатись. Вони й на килимі «крутять» сальто, котяться колесом вздовж бар'єра, перекидаються одне через одного.
Рудий клоун підносить Марті квіти — великий розкішний букет. Але вона не понесла квіти за лаштунки, а підбігла до фрау Шредер і, чарівно посміхаючись, передала їй букет в руки. Так було задумано Янчуком ще до початку вистави. Букет він купив заздалегідь. Фрау Шредер не думала над тим, чому вибір упав саме на неї, але їй було дуже приємно, і вона навіть поляпала Марту своєю пухкою рукою по щоці. Задоволено посміхнувся і пан Шредер.
8
І все-таки Владислав Янчук залишився незадоволений Петею. Юні артисти саме переодягалися, коли він підійшов до хлопця і боляче вдарив його батогом по плечах.
— Ти навчишся коли-небудь бути артистом, бацило? Петя скрикнув, схопився рукою за плече.
— За віщо б'єте, пане Янчук?
— Посміхатися навчишся, питаю тебе?
Янчук схопив Петю за чуба, боляче крутнув і підняв його обличчя догори.
— Я ж посміхався… пане Янчук… — крізь сльози простогнав Петя.
— Хіба так треба? Ось як… Ось як треба! — і Янчук двома пальцями розтяг Петі щоки.
— Що ви робите? — закричав Юра, підскакуючи до Янчука. — Пустіть Петю! Він добре працював, ви самі бачили!
Янчук випустив з рук Петю і посунувся на Юру.
— Мовчати, гнидо! — заволав так голосно і люто, що, мабуть, його почули і в сусідніх гримувальних.
— Ви не маєте права знущатись. Він — теж людина!
— А я ось тобі покажу людину! — Янчук замахнувся батогом на Юру.
Але тут сталося несподіване. Хлопчик миттю відскочив убік, схопив зі столу важку Янчукову попільничку з товстого скла і підняв її над головою.
— Тільки підійдіть!.. Тільки спробуйте!.. — тремтячи всім тілом, сказав він загрозливо. Очі його блищали, як у хижого звіряти.
Янчук ошелешено застиг на місці. Але в ту ж мить зубатий рот його ошкірився, він заревів щось невиразне, шарпнувся до Юри і схопив його за руку. Попільничка вислизнула з занімілих пальців, брязнула об підлогу, розлетілась на шматочки. Але Янчук не звернув на це уваги. Він згріб Юру обома руками, звалив на землю і почав шмагати по чім попало батогом.
Юра намагався звестися на ноги, але проти Янчука у нього було дуже мало сили, і він тільки кричав у безсилій люті.
— Бий! Бий! Не боюсь я тебе, Кроте! Не боюсь!.. Все одно віддячу.
Падаючи, він розрізав руку об скельце, кров заплямила руки, сорочку на грудях і обличчя.
Нерівна боротьба ще тривала, коли на порозі гримувальної з'явився Генріх Зайднер.
Якусь хвилинку він здивовано дивився на все, що тут коїлось. Потім швидко підійшов до Янчука і владно взяв його за руку.
— Як можна, пане Янчук? Як не соромно!
Владислав Янчук випустив з рук Юру, випростався і, важко дихаючи, сердито відповів:
— Я гадаю, що в обов'язки пана Зайднера не входить втручатися в справи, які його зовсім не стосуються.
— Ви, доросла і дужа людина, б'єте дитину! — дивлячись прямо в Янчукові очі, з докором промовив Зайднер.