— Так, б'ю! — з викликом у голосі сказав Янчук. — Це моє право!
— Що з вами? Заспокойтеся… — Зайднер не знав, що й сказати цьому розлютованому чоловікові. Він ніяк не міг втямити, чому Янчук, той Янчук, з яким вони, так мирно розмовляючи, просиджували годинами за пляшкою горілки, тепер поводиться так зухвало? Звідки цей тон, ця незалежна поведінка?..
Все ж Зайднер примирливо сказав:
— Хлопці виступали чудово. Ви ж бачили, що творилося в залі.
— Пане Зайднер, — так само грубо, якимсь чужим, незнайомим Зайднерові тоном відповів Янчук. — Я вас ще раз прошу не втручатися в справи, які вас не обходять.
— Чому ви зі мною так розмовляєте? — зрештою не витримав і теж підвищив голос Генріх Зайднер.
— А як накажете з вами розмовляти?.. — Янчук глузливо дивився Зайднерові в обличчя.
— Без крику. Пристойно. Як досі ми з вами розмовляли.
Янчук загадково посміхнувся:
— На все свій час. Зайднер знизав плечима:
— Ні, я вас рішуче не розумію.
Не розуміли свого опікуна і Юра з Петею. Вони вже давно звиклися з думкою, що між Зайднером і Янчуком існують, якщо не дружні, то у всякому разі приятельські відносини. Хай уже з ними Янчук поводиться, як із тваринами, але так грубо розмовляти з паном Зайднером!.. Що, справді, сталося з Кротом?.. Ні, він і не думав змінити свій тон. Він знову відповідає загадково і зневажливо:
— Кажете, не розумієте? Нічого, настане час, зрозумієте…
Невідомо, чим би закінчилась ця розмова, коли б у приміщення не долетіли звуки гімну. А це означало, що вистава закінчилась. Зайднер кинувся до цирку, щоб з'явитися на очі пана Шредера та провести його до машини. А Владислав Янчук, наказавши хлопцям нікуди не відлучатися, швидко пішов за ним.
Зустріли пана Шредера з дружиною за лаштунками. Зараз на довгому, ніби з каменю витесаному обличчі хазяїна не було тієї важкої суворості, яку бачили завжди. Пристрасний любитель цирку, він трохи розважився, втішився. На губах навіть лежала посмішка.
— Я хочу бачити автора повітряного номера, — сказав він.
— Це я, пане Шредер, — виступив наперед Янчук.
— А-а-а… — якось невиразно протяг Шредер. Він впізнав Янчука. За своїми клопотами було й забув про нього, а тепер впізнав. — У вас було два хлопчики, — чи запитав, чи просто сказав своїм рівним металевим голосом.
— Так точно, пане Шредер, — по-військовому відкарбував Янчук. — А дівчину я вже тут навчив.
— Що за дівчина?
— Моя служниця, — сказав Зайднер. — Чешка. Роботяща і покірна.
— Передати панові Янчуку, — наказав Шредер. — Назавжди передати. І групу зберегти.
— Але ж, пане Шредер… — пополотнів Зайднер. Та докінчити фразу йому не довелося. На ньому зупинилися холодні очі.
— Я все сказав, пане Зайднер. Служницю візьмете собі іншу. Владислав Янчук нагло посміхався.
Одразу ж, як тільки провели пана Шредера, Янчук кудись зник.
Повернувся десь опівночі. Такого з ним ще ніколи не траплялося. Він міг допізна просидіти з Зайднером, але сам нікуди не ходив.
Хлопці ще не спали. Чули крізь тоненьку перегородку, як він поночі роздягається, як лягає в ліжко. Перешіптувались, здогадувались, де б він міг оце бути, але здогадатись так і не змогли.
Але на світанку сталася подія, яка і їм, і Марті відкрила очі на все.
У вагончик Генріха Зайднера голосно постукали:
— Відчиняй!
Зайднер схопився з ліжка, спросоння не второпавши, що відбувається, хто і чому так гучно стукає серед глупої ночі?.. Підійшов до дверей.
— Хто там!
— Відчиняй! — увесь вагончик заходив ходором від ударів. Зайднер швидко відкинув засув і поточився назад від несподіванки. У вагончик увірвались чотири гестапівці з автоматами.
— Світло! — гаркнув один із них.
Тільки-но Зайднер повернув вимикач, як полетів у куток від удару величезного кулака.
— Стривайте! Стривайте! — закричав він, витираючи кров, що бризнула з рота і з носа. — Це якась помилка!
Але тут же одержав удар у живіт і задихнувся, скорчився на підлозі, хапаючи ротом повітря.
З-за перегородки вибігла напівроздягнена Марта, побачила Зайднера на підлозі, кинулась до нього.
— Пане Зайднер! Хто це? Що вони з вами роблять?
Але її, як ляльку, ухопив за одяг один з гестапівців і відкинув у куток. Мабуть, їх було попереджено, щоб не били Марту, бо вони тільки відтягали дівчину, коли вона знову кидалась захищати Зайднера.
Зайднера били двоє. А інші робили у вагончику справжній погром. Висували і кидали на підлогу шухляди, розкидали ліжко, прорізали подушку, поперекидали стільці. Вони щось шукали.