Зайднер уже не кричав і нічого не говорив, а тільки важко стогнав та кволо ворушив руками і ногами. Марта ще ніколи не бачила, щоб так били людину. Вона затуляла очі руками, боячись глянути на Зайднера, а коли відривала руки, то скрикувала, мов божевільна, і знову кидалася рятувати Зайднера.
Нарешті її викинули з вагончика. І тоді в неї промайнула думка побігти до пана Янчука. Може, хоч його послухають ці звірі та перестануть катувати беззахисну людину!..
Але пан Янчук у супроводі ще одного гестапівця уже й сам ішов до вагончика Зайднера.
Марта спершу злякалась, гадаючи, що зараз і пана Янчука битимуть так само, як пана Зайднера. Але його не били. Він ішов рівною ходою, одягнутий, як завжди, в чорний костюм.
За ним на якійсь відстані кралися Юра і Петя.
— Що вони роблять з ним, пане Янчук! — закричала Марта. Але він нічого не відповів, ніби й не помітив дівчини і не чув її розпачливого крику.
Марта підбігла до Юри і Петі, розкуйовджена, бліда, в подраній сорочці, не схожа на себе. З її губ зривалися безладні слова:
— Його б'ють… хижо… страшно…
— Кого б'ють? — не одразу зрозуміли хлопці.
— Пана Зайднера! За віщо вони його?.. Він же добрий!
— Пана Зайднера б'ють? — перепитав Юра, щось напружено думаючи, і раптом сказав: — Ясно. Це Кріт на нього доніс. Ходімо туди.
Вони не насмілились підійти до дверей вагончика, а принишкли біля протилежної стінки, притулили вуха, затамували подих, їм не видно було, що робиться всередині, але розмову вони чули добре.
— Лини на нього води, — пробасив котрийсь із гестапівців, і Марта впізнала його, шепнула:
— Це той здоровий… що найдужче бив.
Почулося булькання води з графина. Потім — стогін, протяжний і важкий.
— Садови його на стілець. До столу, щоб не впав.
Чути було, як волочаться ноги Зайднера по підлозі. Посунувся стілець. Гестапівці ніяк не могли всадовити понівечену, напівживу людину.
Зайднер щось простогнав, розібрати не можна було.
— Ну, ну, не придурюйся! Знаємо ж, що все розумієш і можеш нам відповідати! З ким зв'язаний, говори!..
— Я нічого не знаю…
Це, безсумнівно, сказав пан Зайднер, але голосу його не можна було впізнати. То був голос людини, яка ледве-ледве могла видобути з себе якийсь звук. До того ж він шепелявив. Мабуть, гестапівці вибили йому зуби.
— А ось я тобі підкажу!?Знову сильний удар.
Марта тремтіла як у пропасниці, ламала руки, водила довкола себе здичавілими очима, шукаючи підтримки, поради, допомоги. Шепотіла:
— Знову… знову… Він не витримає, помре.
— Отже, не хочеш сказати, хто тебе навчив вести радянську пропаганду? Гаразд. Це й не обов'язково зараз. Ти скажеш потім, будь певен. Раз ти вже в наших руках, то скажеш. Пане Янчук, підтвердіть, що цей тип вів пропаганду проти фюрера, що він є агентом Москви.
Всі троє біля вагончика заніміли. Ось зараз пан Янчук скаже, що він такого не чув, що він не може цього підтвердити, і оці звірі з свастикою на рукавах підуть собі геть. Ох, як було б добре, щоб на цьому все й скінчилося!..
Але раптом вони почули, як Владислав Янчук цілком виразно сказав:
— Підтверджую. Зайднер не є патріот Німеччини. Він є агент Совєтів.
— Боже мій! Що він говорить! — мало не скрикнула Марта. Далі події розвивалися дуже швидко.
— Забирай його! — почувся короткий наказ. — Пане Янчук, ви теж поїдете з нами.
З гуркотом відчинилися двері. Два здоровенних гестапівці, тримаючи Зайднера під руки, витягли його з вагончика і поволокли через подвір'я до воріт. Інші з Янчуком ішли за ними.
Марта кинулась услід, але Юра схопив її за руку, зупинив:
— Не показуйся їм на очі.
Діти крадькома обійшли цирк, ховаючись серед різних будок, кліток та ящиків, і виглянули. Вони побачили біля воріт закриту машину з маленьким заґратованим віконечком. Зайднера вкинули в неї, як мішок, Янчук увійшов у машину сам. Вона фуркнула димом і зірвалася з місця.
9
Янчук повернувся десь опівдні.
Поводився так, ніби нічого й не сталося минулої ночі. Навіть більше: ходив він задоволено, як людина, котрій пощастило здійснити якийсь намір.
А надвечір стало відомо, що пана Янчука призначено директором цирку замість пана Зайднера.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
1
Кобург. Невелике західнонімецьке місто з червоними гостроверхими шапками дахів на будинках, що, здається, сидять один на одному, з мереживом асфальтових, брукованих вулиць, вуличок та провулків, з острівцями парків і сквериків.