А Марті воно зараз здається нескінченним. Дівчина намагається йти швидше, але на її шляху стільки всіляких перешкод, що доводиться раз у раз зупинятися та очікувати. То — валка людей з мішками, вузлами і чемоданами, то — «пробка» з тролейбусів і автомашин просто посеред вулиці, то — колона обірваних, пошарпаних, вимучених солдат…
Марті хочеться якнайшвидше добігти до свого вагончика, зустрітися з хлопцями, Юреком та Петком, щоб разом з ними прочитати записочку, таку довгождану, від пана Зайднера.
2
… Як забрали напівмертвого пана Зайднера та як став Влади-слав Янчук директором цирку, одразу все пішло по-іншому.
Янчук не сидів у Мейненгені, як його попередник Генріх Зайднер. Він увійшов у велике довір'я до пана Шредера, умовив його дозволити цирковій групі їздити по країні. І цирк їздив. Де тільки не побував він: і в Магдебурзі, і в Кельні, і в Лейпцігу, і в Брауншвейзі!.. Текли гроші на рахунок пана Шредера. Текли гроші і в кишені пана Янчука. Янчук умів обдурити, обкрутити свого хазяїна. Але задоволені були обоє.
І не було б на що нарікати ні тому, ні другому, та… обох їх лякало становище на фронтах.
Ще Гітлер виступав з історичними промовами, обіцяючи своїй армії якусь нову зброю. Ще його глашатай Геббельс намагався підтримати бойовий дух німецьких солдат. Але після розгрому армії Паулюса на Волзі вже ніщо не могло зупинити радянських військ. Війна уже йшла не на радянській, а на німецькій землі. Уже палали і падали німецькі міста від радянських авіабомб. Уже німецьке командування не знало, куди дівати своїх поранених — ними заповнені не тільки лікарні, але й школи, театри, приватні будинки.
І ось тепер Владислав Янчук повертався з своїм цирком у Мейненген. Наказ пана Шредера був категоричний: негайно повернутись! Але довелося зупинитись у Кобурзі.
Причина була непередбачена: у Янчука мобілізували автобус і автомашини, якими він перевозив свої вагончики, артистів ї все циркове майно. Забрали для потреб армії.
Просуватися далі до Мейненгена не було ніякої змоги. У Янчука лишились тільки дерев'яні вагончики на колесах, в яких можна було жити.
Янчук поставив шапіто і почав давати вистави в Кобурзі.
Але, хоча це місто й не бомбили, жителям його було вже не до розваг. Вистави проходили майже в порожньому залі, артисти розбігалися, і вистави довелося припинити. Янчук втратив свою самовпевненість і силу. Все частіше й частіше він лишався на самоті, щось важко думав.
А Юра, Петя та Марта стали вільнішими. Тепер вони часто ходили по місту, приглядалися до того, що в ньому робиться, дослухалися, що кажуть люди.
І ось одного разу на околиці їм пострічалася валка полонених.
Таких валок вони бачили вже чимало. Ідуть у лахмітті люди, худющі, виснажені, бородаті. Не люди, а висхлі мумії із згаслими голодними очима. Ідуть, переставляють ноги, стукають по брукові дерев'яними черевиками. А навколо конвоїри з автоматами…
Раніше конвоїрів було багато. Тепер їх стало менше. Всіх, здатних носити зброю, посилали на фронт, сподіваючись усе ж таки зупинити Радянську Армію.
Біля цієї валки теж мало було конвоїрів. Вони не кричали на полонених, не штовхали їх автоматами, а йшли мовчки, понуро…
Може, троє друзів пройшло б повз цю валку, як проходили мимо багатьох інших, та раптом їм здалося, що звідкись долинув тихий оклик:
— Марто!
Всі троє здригнулися, наче їх одноразово пройняло електричним струмом. Глянули одне одному в вічі:. чи не примарилося їм?..
Але ніби з підземелля чи з високого неба знову долетіло:
— Марто!..
— Боже мій!.. — похитнулася дівчина. — Та це ж голос пана Зайднера!
— Проходьте, проходьте!.. Чого зупинились! — крикнув на них конвоїр. Навіть каска та мундир не могли приховати його старості.
Вони зрушили з місця. Але тепер уже їхні очі жадібно шастали по обличчях людей, що човгали й човгали своїми дерев'яними черевиками. Не було сумніву, що голос долинув з натовпу оцих обірваних, виснажених, нещасних людей.
І вони не помилилися.
— Я бачу… — прошепотіла Марта. — Он він… з бородою…
Тепер Зайднера впізнали і Юра з Петею. Впізнали по очах.
А може — по усмішці. Він навмисне посміхнувся, щоб привернути їхню увагу.
Але який же він був несхожий на себе! На ньому ніколи не було такого лахміття, у нього ніколи не було такого довгого скуйовдженого білого чуба і сивої бороди.