— Ви йдіть, а я поверну за ним, — сказала Марта своїм друзям. — Нам треба дізнатися, в якому таборі він сидить.
Хлопці кивнули на знак згоди. Юра попередив:
— Будь обережна, Марто. Дівчина назирці пішла за колоною.
Ось уже й околиця міста, а валка суне й суне далі.
За містом — переліски, горби. А серед горбів — довгі бараки, обнесені колючим дротом у кілька рядів. Туди й попрямувала валка ув'язнених.
У цьому ж напрямку ішли ще люди, і Марта не боялась, що конвоїри звернуть на неї особливу увагу. Навпаки, тут, за містом, конвоїри не забороняли стороннім підходити ближче до валки, навіть дозволяли кидати в'язням хліб, картоплину чи цибулину…
Ой, як же шкодувала Марта, що в неї нічого з собою не було!..
Вона тільки провела пана Зайднера довгим поглядом, постояла ще трохи, поки валка заховалася за колючим дротом і розсіялась по бараках, і пішла геть.
Та нічого! Тепер вона вже знала, що робити далі.
Дома, у вагончику, Марта розповіла про все хлопцям. Вони довго не спали, радилися, як допомогти панові Зайднеру.
Ні, вони, звичайно, не могли зробити для пана Зайднера багато. Але їхні передачі підтримували його сили. Майже всі ті гроші, які їм усе скупіше й скупіше видавав Янчук, вони витрачали на пана Зайднера. Тепер у них була щоденна турбота, радісна й тривожна.
3
І ось, нарешті, перша записка від пана Зайднера!
Так дивно це вийшло. Вона кинула йому булочку. Він, здається, нахилився, підняв її. Але коли валка пройшла, то Марта побачила: булочка лежить на дорозі. Вона з жалем підняла її з землі, дивуючись, що б це могло означати?
Та раптом зрозуміла, що це не сьогоднішня булочка, а вчорашня. Сьогоднішня була свіжа, а ця — черства. Спершу ні про що не здогадалася. А потім побачила, що булочка в, одному місці розрізана. Просунула палець у той розріз: папірець…
Тоді швидко-швидко пішла геть, не чуючи під собою землі.
Ускочивши у вагончик, Марта одним подихом видихнула:
— У мене записка!
— Від кого? Яка записка?.. — разом кинулися до неї хлопці.
— Від пана Зайднера!..
Три голови схилилися над малесеньким папірцем. «Спасибі, рідні мої! Скоро зустрінемось. Будьте обережні». Від цих слів дітям потеплішало на серці.
— Давайте, я цю записочку в себе заховаю, — сказала Марта. — У мене Кріт ніколи не знайде. І не здогадається.
— Тільки б не повіз нас знову кудись звідси, — промовив Юра. — Щось він дуже мовчазний ходить. Думає про щось
4
А думати Владиславу Янчуку справді було про що.
Коли німецька армія успішно наступала на східному фронті, він твердо вірив, що радянським військам не вивернутись. Коли почалися бої з перемінним успіхом, він все ще гадав, що це — тимчасове явище.
Але коли Радянська Армія, ламаючи на своєму шляху всі перепони, ступила на німецьку землю, коли над німецькими містами з'явилися радянські літаки, коли почалася масова евакуація населення, Янчук остаточно зрозумів, що настає кінець. Палає земля у Гітлера під ногами. Палає земля під ногами і в нього, Янчука.
То що ж робити?..
Напрошувався поки що єдиний вихід: будь-що дістатись до Мейненгена під крило пана Шредера. Той не захоче залишитись у ворожій пастці. Він знайде, як врятуватись. Отож, і його, Янчука, не кине напризволяще. І Янчук вирішив: негайно ж подзвонити панові Шредеру.
Але по дорозі на переговорний пункт Янчук увесь змокрів від хвилювання. Що ж він скаже панові Шредеру? Що тут, у Кобурзі, у нього забрали автомашини і автобус? І що він тепер, як прикутий, нікуди не може зрушити з місця? Що артисти розбігаються і незабаром він, Янчук, мов на посміховисько, знову залишиться тільки з єдиним своїм номером — з трьома дияволятами?
Влади слав Янчук уявив собі довге кам'яне обличчя пана Шредера, його каламутні очі, які можуть дивитися на людину хвилинами не кліпаючи, і його пройняв дрож. Не дуже привабна перспектива знову потрапити до рук того звіра та ще й у такий непевний час!
Але й відмовчуватися не можна. Тут, у Німеччині, Шредер, як захоче, то знайде його й під землею. Адже це не жарт: був цирк і не стало цирку! Ні, вихід один: схиляй голову та йди проси помилування і захисту.
І Янчук, як у темну прірву, переступив поріг міжміської переговорної.
Раніше він завжди легко і швидко додзвонювався до Шредера з будь-якого міста. Цього разу механізм зв'язку десь заїло. Спершу худюща й бліда фрау з навушниками на голові пообіцяла викликати квартиру пана Шредера протягом десяти-п'ятнадцяти хвилин. Через півгодини вона повідомила, що телефонного зв'язку з Мейненгеном уже немає. Нарешті, коли Янчук втратив надію поговорити з Шредером, вона закричала;