За столом сиділо п'ятеро. З них двоє військових, двоє цивільних і представник концтабору, якого Зайднер давно запідозрював у зраді своїм товаришам.
Запитував комендант американець:
— Генріх Зайднер?
— Так, Генріх Зайднер, — відповів він на диво рівним і спокійним тоном.
— За що ви сюди потрапили?
Зайднер глянув на папку під руками коменданта, відповів:
— Мабуть, там написано.
— Авжеж, тут дещо сказано… — розтягуючи слова і жуючи гумку, багатозначно підтвердив комендант. Він гортав і гортав аркушики, хоч було ясно, що він заздалегідь добре з ними познайомився. Несподівано запитав:
— То ви, виходить, артист? Циркач?
— Був.
— А чому ви стали займатися політикою?
— Я завжди вірив у те, що війна закінчиться саме так, як вона закінчилась, пане комендант.
Комендант подивився на Зайднера з цікавістю.
— Ви були за поразку Німеччини?
— Ні, я був за поразку фашизму.
— І активно сприяли цьому?
— На жаль, ні. А втім, яке це має значення тепер.
— Має, пане Зайднер, має… — багатозначно сказав комендант. — Скільки вам років?
— Сорок два.
— А на вигляд ви значно старший, — посміхнувся він.
Зайднер не підтримав посмішки. Сумно сказав:
— Причина для цього була досить серйозна.
— Що ви маєте намір робити, як вийдете з табору?
— Я влаштуюсь на роботу. Мені потрібні гроші, щоб підлікуватись. У мене дуже погане здоров'я. Я так довго не протягну. Мене били… — Зайднер почав втрачати спокій. Оцей допит, саме допит, а не розмова, виводив його з рівноваги. Чого добивається комендант? Що йому ще треба від Зайднера?
— Ви вільні, — нарешті сказав комендант. — Тільки треба жити так, щоб вас не били…
Ще за півгодини Зайднер був за ворітьми.
Зупинився. Оглянувся довкола, ніби не вірив тому, що сталося, або не знав, що йому робити далі.
Вартовий махнув на нього автоматом, крикнувши, як на кішку:
— Тпрусь! — і тупнув ногою.
Мабуть, він вважав це за доречний жарт. Зайднер глянув йому в очі і відчув, що груди його сковує холод. Нічого не відповівши, повернувся і швидко пішов.
Він не знав, куди йде. Спершу повернув у якийсь вузький і глухий провулок, де просто перед дверима і перед вікнами висіла білизна. Він сів у невеличкому скверику. Помацав у кишенях — там було пусто. Всі сигарети він викурив у таборі. Грошей не було. Жодного пфеніга. Оглянувся довкола себе. На сусідній лавці сидів чоловік з рудою куценькою борідкою. Зайднер спитав:
— Чи не знайдеться у вас сигарети!
Той простяг пачку:
— Паліть.
Зайднер жадібно втяг у груди дим і тоді раптом згадав, що йому необхідно знайти Марту і хлопців. Знайти їх не важко. Ще вчора Марта приходила до нього.
— Скажіть, будь ласка, де тут цирк? — звернувся він до чоловіка, який почастував його сигаретою.
— Цирк?.. — здивувався той. — У нашому місті цирку немає.
— Тобто як? — не повірив своїм вухам Зайднер. І захвилювався: — Ну, цирк. Розумієте? Цирк!
— Цілком розумію. Але в нашому місті цирку немає.
Зайднер схопився. Де ж шукати Марту?
— До побачення, — сказав він механічно і пішов із скверика.
Людей на вулицях стало більше. Може, то в установах закінчився робочий день. А може, Зайднер досі їх просто не помічав. Тепер він приглядається до кожної постаті, до кожного обличчя. Йому можна надіятись тільки на сліпий випадок: ось так ітиме і зустріне Марту. Таке може статися, а може й не статися.
Є надійніший спосіб. Простежити, коли Марта йтиме до нього в табір. А йтиме вона напевне. Адже вона ще не знає, що він уже на волі. Авжеж, це — найнадійніший спосіб зустрітись.
Але де ж переночувати? Де знайти притулок?.. І де взяти грошей, щоб поїсти? Ці питання були невідкладні. День уже хилиться до вечора. Не ночувати ж йому десь на лаві в парку! Ще бракувало, щоб він, вирвавшись із концтабору, потрапив у руки поліції як безробітний, як бездомний бродяга!..
Роздумуючи над своєю долею, Зайднер ішов і йшов далі. Він боявся зупинитись. Йому здавалось, що як тільки зупиниться, на нього одразу ж звернуть увагу. Поки йде, він схожий на звичайного робітника, який повертається з роботи додому. Але, як тільки зупиниться, одразу ж буде помітно, що він — бездомний і чужий у цьому місті.
І раптом несподівано для самого себе Зайднер таки зупинився. Серце в грудях закалатало шалено і гучно. Він побачив Владислава Янчука. Побачив у спину, але впізнав. На Янчукові був гарно пошитий сірий костюм, зелений капелюх з широкими крисами і чорні лаковані черевики. Ішов він неквапливо. Тому Зайднер його й наздогнав.