Зайднер піднімає тремтячу руку і тихенько стукає… Ні, його не чують. Розмова за стіною триває. Він стукає дужче. Відчуває: ще мить — і нерви не витримають, він зробить якусь дурницю, може, закричить. Стукіт почули. У вагончику спершу стає тихо, потім приглушений хлоп'ячий голос запитує:
— Хто там?
— Це я… я… — каже Зайднер. Він не хоче називати свого прізвища, і щоб там, за стіною, зрозуміли, хто він, додає: — Це я, Марте..
— Пан Зайднер! — вихоплюється дівчачий голос.
— Я… я… — каже він ще раз.
Миттю всі троє опинилися надворі. Але вони вже теж не маленькі, знають, як себе тримати. Вони не зчинили галасу, а тільки притулилися до Зайднера і все повторювали пошепки, гаряче:
— Пан Зайднер! Пан Зайднер!.. Які ми раді!
Цей літній сивий чоловік давно вже забув, що таке ласка, що таке радість. І те й друге він зараз мав. І тому, не соромлячись дітей, плакав.
— Ходімо до річки. Нас може почути Кріт, — сказав Юра.
Річка Іц протікала недалеко, за парком. Тут було тихо і невимовно гарно. Дерева ледь чутно шелестіли сонним листям. Вода віддзеркалювала зорі. Вони мерехтіли та переливалися різними барвами ще дужче, ніж на небі.
— Ми сюди частенько приходимо, пане Зайднер, — сказала Марта.
— Я вже й інше слово чув, Марто, — каже він їй. — Там, у таборі, росіяни називали мене хорошим словом «товариш».
— Авжеж, у нас всі дорослі кажуть одне одному «товариш», — підтвердив Юра.
— Вас зовсім випустили? — допитувалась Марта.
— Зовсім, Марто. У всякому разі, я зроблю все, щоб більше туди не потрапити. А що пан Янчук? Хто він тепер?
— Він зайняв ваше місце. Ми їздили по різних містах. А кінець війни застав нас оце тут. Пан Янчук — хазяїн цирку.
— Ясно, — кивнув головою Зайднер. — Тільки не зрозуміло, чому він в американську комендатуру ходив. Я зовсім випадково натрапив на нього. Ішов за ним. Ось так і вас знайшов.
— А де ж ви будете жити, пане Зайднер?
— Жити? — перепитав він задумливо. — Мені сьогодні сказали, що треба так жити, щоб мене більше не били. От я й житиму там, де мене не битимуть. Туди подамся, у східну зону.
Досі цей намір лише невиразно бентежив його. Тепер він зрозумів, що тільки так і буде: він перейде з американської зони окупації в радянську. Досить, уже доволі надивився, натерпівся! З нього досить!
— Я про вас не забуду, любі мої. Все, що зможу, зроблю, щоб вирвати вас з лап цього звіра, щоб ви повернулись додому.
— Невже це коли-небудь може статися! — вихопилось у Юри.
— Тепер може, діти. І не тільки може, а це — буде. Я вірю. Правда перемагає Кривду.
Марта схаменулась:
— Ви ж, мабуть, голодні, пане Зайднер. У вас, певно, і грошей немає!
— Атож, голодний. І грошей немає. Навіть на сигарети, — зніяковіло відповів Зайднер.
— Я миттю, — сказав Юра і побіг до вагончика.
Але швидко він повернувся, захеканий і стривожений.
— Кріт шукає нас. Біля вагончиків ходить.
— Він бачив тебе? — захвилювався Зайднер.
— Ні, я не добіг. Повернувся.
— Негайно йдіть до себе, — наказав Зайднер. — І — ні слова. Щоб у нього не було ніякої підозри.
— Ми знаємо, розуміємо, пане Зайднер.
Юра витяг з кишені всі свої гроші.
— Ось візьміть. Це ми для вас берегли. Зайднер обняв їх, схвильований і розчулений.
— Ідіть, діти. Ідіть, любі мої. Я не забуду про вас. Вони пішли до вагончиків.
А він швидко зник у протилежному напрямку.
6
Навіть тоді, як прийшли американські війська, Владислав Янчук не почував себе твердо на землі. А що як і американці такі, як і росіяни? Що як почнуть допитуватись: хто ти, що? То була б катастрофа. Його могли б повернути в радянську зону і передати в руки радянських воєнних властей.
Та цього не сталося. Американці трималися на чужій землі, як у себе вдома, але ніяких викликів, допитів не було. Навіть більше, окупанти дозволяли відкривати магазини, майстерні, підприємства, кіно, театри. Янчука ніхто не викликав, не турбував. І Владислав Янчук сам вирішив іти в комендатуру. Правда, він дещо вагався. Ще холонуло в грудях від остраху — бува сам залізеш у петлю. Але Янчук звик ризикувати.
Його прийняв огрядний, товстощокий комендант.
Янчук заговорив обережно, намацуючи, як би доступитися до серця пана коменданта. Він сказав, що хоч ніколи й не ув'язувався ні в політику, ні у війну, але немало постраждав від війни. У нього, бачте, був цирк, а тепер його не стало. А тим часом цирк і для панів американців був би доброю розвагою.