— Гарні в тебе батьки. Їх як звуть?
— Татка звали Сергієм, а маму — Валентиною, — каже Юра. Обличчя у нього палає, великі карі очі повні сліз. Він ось-ось вибухне тяжким плачем, але стримується. — Вони були чудовими повітряними гімнастами.
— А чому ти кажеш «були», «звали»? — питає сивий чоловік. — Хіба ти певен, що їх уже немає серед живих?
— Я не знаю, — каже Юра. — Тоді дуже бомбили фашистські літаки, стріляли з кулеметів… Це було на якійсь станції. Але на якій саме, я не пригадую.
Чоловік встає з-за столу і починає ходити по кімнаті, заклавши руки за спину.
— Це було на станції Берегова, — тихо каже він, ніби сам до себе, і раптом зупиняється проти Юри. — А ти хотів би повернутись додому, на Батьківщину?
Юрині нерви не витримують. Він схоплюється з крісла, підбігає до чоловіка, хапає його за руки.
— Зробіть. Поверніть мене додому! Я не хочу тут бути, поверніть. І мене, і Петю, і Марту. Пан Янчук знущається над нами. Він б'є нас.
Тепер уже Юра плаче, як маленька дитина. Рясні сльози котяться по його щоках.
— Заспокойся, Юро, — лагідно втішає сивий чоловік і обнімає хлопця за плечі. — Ти вже не маленький і повинен триматися твердо. Хочу тобі сказати, що твої батьки живі. І вони розшукують тебе.
— Де вони? Де? — вигукує Юра, тремтячи всім тілом.
— Вони в Києві. Живі й здорові. Нам відомо вже і про них, і про тебе, і про твоїх друзів, Петю та Марту. Про Янчука — теж.
Він довго мовчав, зупинившись проти вікна і дивлячись на вулицю. Потім заговорив:
— У тебе є ще один щирий друг. Це — Генріх Зайднер. Знаєш такого?
— Пан Зайднер! — вигукнув Юра. — Де він зараз? Що з ним? Ми тільки раз зустрілися, як він вийшов з табору.
— Тепер він уже не пан, а товариш Зайднер, — посміхнувся чоловік. — Живе у Східній Німеччині. Це він і допоміг нам зустрітися з тобою. Читати не забув?
— Ні.
Чоловік взяв зі столу газету.
— Ну, то бери читай ось цього листа. Бачиш, хто його підписав?
— Татко і мама! — вирвалося у хлопчика.
Жадібними очима ковтав Юра рядок за рядком, забувши про все. У нього було таке відчуття, немовби оці чотири роки він прожив у жахливому сні і тепер прокидається. Ніби навіть і не жив, а увесь час крутився у шаленому вихорі якогось нескінченного чорного сальто.
Юра вже дочитав листа, але все ще не міг відірвати від нього очей. Він плакав, губи його шепотіли: «Татку любий, мамуся моя рідна». А сивий чоловік мовчки стежив за ним збоку, і очі його теж блищали слізьми.
— А тепер давай домовимось, Юро, — сказав він на прощання. — Янчук, звичайно, знає, що ми запросили тебе сюди, питатиме, навіщо. Особливо не розказуй поки що. Скажи, що питали, хто ти і звідки. Про газету, про цього листа — ні слова. Йому цього не треба знати. Друзям своїм, Петі і Марті, можеш сказати. Вони ж у тебе справжні друзі?
— Я їм вірю, як собі, — сказав Юра.
— Ну от, їм сказати можна. Потерпи ще трохи, і ти повернешся додому. З ними буде важче. Але й вони повернуться, настане час. Поки що живіть, як жили. Виступайте. Зрозумів?
— Зрозумів. Усе зрозумів, — сказав Юра палко. — Тільки швидше б додому! Тільки швидше б!
— Будеш дома, Юро. Про тебе є кому потурбуватися.
10
Владислав Янчук не помилився. Оголошення в газеті привело до його вагончика десятки безробітних артистів. Вони пропонували свої послуги не з гідністю людей, які знають собі ціну. Вони заглядали в очі Янчукові з благанням і рабською покорою і говорили, що ладні працювати в нього в цирку за будь-яку плату, аби тільки він узяв. Янчук користався з цього, висуваючи найвигідніші умови для себе і найневигідніші для них.
— Плата потім, після першої вистави, — кожного попереджав він. — Подивлюсь, хто з вас на що здатний.
Робітники швидко поставили шапіто, заправили арену, і на ній безробітні артисти один за одним, група за групою, показували Янчукові свою майстерність. Люди давно не виступали, не тренувались, до того ж голодні. Їм було важко. Але кожен хотів сподобатись хазяїнові цирку. Далеко не всім щастило цього добитись.
Юра бачив, як артисти благали слізно:
— Пане Янчук, дайте мені кілька днів потренуватись, і ви самі переконаєтесь, який у мене ефектний номер.
Янчук був невблаганний. Він не бажав чекати кілька днів. Йому треба негайно давати виставу. Йому потрібні гроші. Він відповідав:
— Ото потренуйтесь, а через кілька днів і прийдіть.
І тоді невдаха-артист ішов геть, згорблений, пригнічений. А на його місці вже викручувався, вигинався, стрибав, перекидався інший, докладаючи всіх сил, аби тільки цей всевладний пан Янчук сказав: «Беру».