Але сталося несподіване й непередбачене. Відтяжка виявилась гнилою. Коли Петя вдарився об відкос, вона тріснула, і хлопець всією вагою свого тіла врізався в землю, розпростерся на килимі. Він ще стрепенувся, підкинувся, як витягнута з води рибина, і завмер, не дихаючи.
В залі зчинилося щось неймовірне. Люди кричали, метушилися, дехто біг на арену, кілька жінок знепритомніло. Юра і Марта миттю спустилися вниз. Дівчина ридма ридала і кричала несамовито:
— Петко!.. Петко!..
Вона нахилилась над Петею і одразу ж відсахнулася. Хлопчик був мертвий.
12
Мчить поїзд.
Дружно вистукують колеса, відраховуючи невидимими молоточками кілометри. За вікном то — день, то — ніч. Вночі повз вікно, мов метеори, пролітають електричні вогники, освітлюючи на якусь мить незнайомі пристанційні будівлі. А вдень за вікном розгортаються широкі степи, біжать навперегінці з поїздом зелені переліски, привітно махають руками-вітами берести та осокори.
Юра Любченко повертається додому. Нарешті… нарешті!..
Може б, оце і Петя їхав разом з ним, але немає більше Петі. Саме тоді, як його мали. визволяти з неволі, зробив він своє останнє сальто.
Працювала якась комісія. Вивчали причину нещасного випадку. Всім було ясно, що коли б не обірвалася відтяжка, то Петя лишився б живий. Але відтяжка була стара, гнила. Янчукові не до того, щоб думати ще там про якусь відтяжку. Всі розуміли, що саме Янчук і є винуватцем смерті хлопчика. Але його не покарали. Сказали, що він не винен…
Проводжали Юру Марта і сивий чоловік з комісії по репатріації. Він турбувався про Юру, як про рідного сина. Навіть допоміг сісти у вагон.
Марта увесь час плакала, говорила:
— Петко помер. Ти — їдеш. Що буде зі мною?
Сивий чоловік гладив її біляве волосся, заспокоював:
— Не плач, дівчинко. Поїдеш і ти незабаром. Всі повернуться додому, кого фашисти силою вивезли. Потерпи трохи.
Плакав і Юра і не соромився своїх хлопчачих сліз. Йому було дуже гірко і боляче, що Марта лишається. А коли вже поїзд дав гудок, Юра вперше в своєму житті обняв дівчинку, притулився обличчям до її льняних кучерів і поцілував у щоку.
Він не знав, що ще можна зробити для Марти. Але раптом швидко вихопив з кишені фотокарточку, яку так старанно беріг протягом усіх цих страшних років, і поклав їй у долоню.
— Що ти, Юрек? — аж навіть трохи злякано скрикнула Марта. — Карточка така ж дорога для тебе!
— Візьми… — благально глянув Юра дівчині в очі. — На згадку. Про все пережите. І не забувай мене.
Вона притиснула карточку до грудей обома руками. Мовчки, великими печальними очима дивилася вслід поїздові, що відходив. Юра навіки запам'ятав її невисоку струнку постать у курточці і вузеньких штанях до колін, з притиснутими до грудей руками, запам'ятав її великі, повні сліз і смутку очі.
13
Можна було б ще розповісти про зустріч Юри з своїми батьками — радісну, неповторну, та на цьому й поставити останню крапку.
Але нещодавно сталася подія, так тісно пов'язана з подіями цієї повісті, що про неї не можна не розказати.
Юру Любченка запросили у Комітет державної безпеки. Його прийняв немолодий полковник. Він довго й ретельно розпитував Юру про поневіряння під час війни у фашистській Німеччині, а потім витяг із шухляди фотокартку:
— Скажіть, будь ласка, вам знайоме оце обличчя??Юра глянув. Зблід.
Невже, невже він? Яким чином потрапило до полковника це фото? І що все це має означати?
— Це він! — скрикнув Юра, вглядаючись у холодні, білуваті, як у риби, очі. — Владислав Янчук. Я можу посвідчити.
Полковник посміхнувся задоволено, перепитав:
— Отже, таки пан Янчук?.. А він стверджує, що його звуть Рудольф Рейш.
— Як це — Рудольф Рейш! — аж із стільця схопився Юра. — Я ж його, клятого, впізнаю і через сто років! Але скажіть, якщо не секрет, звідки у вас це фото? І чому ця страшна людина знову нагадала про себе? Живий він чи його вже немає?
— Гаразд, — сказав полковник. — Зараз ви одержите відповідь на всі свої запитання.
Він взяв телефонну трубку:
— Приведіть сюди Рудольфа Рейша, тобто Владислава Янчука.
Серце в Юри мало не вискочить. Невже він справді знову побачить цю потвору, цього зрадника і ката? Як він потрапив сюди? Через стільки років!
Двері відчинилися, і Юра прикипів до них очима.
Янчук зайшов у супроводі молоденького лейтенанта, зупинився на порозі, тримаючи руки за спиною, черкнув поглядом по Юриному обличчі, але непомітно було, щоб у його очах щось змінилося.