— Сідайте, пане Рудольф Рейш, — сказав полковник. — Як вам спалося?
— Добре, — відповів Янчук своїм двоїстим голосом, від якого Юра мимоволі здригнувся.
— Вам знайомий цей юнак? — запитав полковник, показуючи на Юру.
— Я його не знаю. Вперше бачу, — відповів Янчук на диво спокійно.
— Так-таки і вперше? — біля очей у полковника зібралися хитруваті веселі зморщечки. — Юрій Любченко, підкажіть йому. Нагадайте про себе.
І тут тільки Владислав Янчук втратив спокій. Спершу відсахнувся назад, потім гойднувся до Юри.
— Ти?! — вирвалося з його горла.
— Я, пане Янчук. Це я, той самий «бегемот», «крокодил», «троглодит», над яким ви знущались, якого били і катували. — Юра був білий, і руки у нього тремтіли. — Чого ж це ви, пане Янчук, завітали до нас, на нашу землю, з якої так тікали і яку так ненавидите? Чого це ви залишили свою Німеччину?
— Пан Рейш-Янчук прибув сюди як турист, — відповів за Янчука полковник. — Його дуже цікавили наші воєнні об'єкти. Кілька плівок нафотографував.
— А-а… — тільки й протяг здивовано Юра. — Шпигун?
— Авжеж. Зрадники тільки цим і кінчають. Виведіть його, — кивнув полковник лейтенантові.
— Пробачте, що потурбували. Дякуємо вам, — сказав він Юрі на прощання.
А ще за кілька хвилин Юра йшов вулицею. Він поспішав додому, щоб написати про цю незвичайну подію своїй добрій подрузі Марті, артистці Празького цирку.
Я — ШЕСТИКЛАСНИК
1. ТРОХИ СПОГАДІВ
Як сповнилось мені сім років, мама взяла мене за руку і повела до школи.
Дорога ця — недовга, зо три квартали, але вона таки добре запам'яталась мені. Не подумайте, що, поки ми дійшли до школи, сталося щось надзвичайне. Просто запам'яталась тепла міцна мамина рука і безконечні зауваження:
— Левко, не вискакуй наперед!..
— Левко, не тягнися ззаду!..
— Левко, не крути головою!..
Зауважень раптом так багато посипалося на мою бідолашну голову, якою я чомусь втратив право крутити, що я запитав:
— А чому мені не можна нічого робити?
— Бо ти тепер — школяр.
— То й що, як школяр?.. Мама розсердилась:
— А те, що тепер тобі не можна пустувати і ти повинен добре вчитись.
Я пообіцяв мамі, що не пустуватиму і добре вчитимусь.
Може б, воно так і було, якби не клякса…
Тепер-бо я вже знаю, що клякса існує понад п'ять тисяч років, відтоді, як єгиптяни почали писати на папірусі. А тоді цього я ще не знав і гадав, що вперше кляксу винайшов я.
Де тільки я їх, отих клякс, не лишав! І в зошиті, і на задачнику, й на парті… А одного разу лишив кляксу навіть на носі у Маринки, яка сиділа на одній зі мною парті з правого ліктя.
Звичайно ж, я не навмисне це зробив, просто так сталося. Вивів літеру «А», вона здалася мені не такою кривобокою, як попередні, я на радощах хотів почухати голову, махнув рукою, в якій була ручка, а клякса зірвалася і просто Маринці на ніс.
Ну й було ж тоді!.. Маринка розмазала чорнило аж до рота і плаче, учителька на мене кричить: «Якщо ти, — каже, — вже такий нечупара, то став кляксу на своєму носі, а не на чужому!», а хлопці регочуть, аж за животи хапаються. А найдужче — Ілько. Сам же двійку схопив з каліграфії, а гелгоче, як гусак, та ще й перекривляє.
Кінчився цей шарварок тим, що вчителька наказала прийти з батьком.
Приходжу я додому й кажу:
— Тату, сказала вчителька, щоб завтра я прийшов до школи з тобою.
— Навіщо я їй? — питає тато. — Я вже своє відучився.
— Вона, мабуть, тебе лаяти буде, — кажу.
Брови в тата полізли на лоба.
— Лаяти?! За віщо?..
— За кляксу на Маринчиному носі.
Тато притулив долоню до мого лоба й сказав:
— Ляж полеж. Мама зараз тобі пірамідону дасть.
У цей час з іншої кімнати увійшла мама. Тато до неї:
— У Левка жар. Дай йому ліки.
Мама теж приклала долоню до мого лоба.
— Звідки ти взяв? Температури немає.
— А я кажу, що є, — промовив тато. — Він заговорюється. Каже, що мене викликає вчителька, щоб вилаяти за якусь кляксу на якомусь носі у якоїсь Маринки.
Моя мама здогадливіша, ніж татко. Вона одразу ж глянула на мене підозріло.
— Постривай, постривай… Що ти накоїв у школі?
— У школі нічого, — відповів я, — а Маринці посадив на носа кляксу.