Йдучи додому, я весь час поглядав собі на груди. І поглядав на людей: чи звертають вони на мене увагу? Чи бачать, що я — піонер?
А що вже робилось дома, то й не сказати! Тато знову показував мене всім своїм знайомим, мов якесь диво. Мама дала грошей у кіно і аж на дві порції морозива. А коли я наступного дня, лаштуючись у школу, сам хотів випрасувати свій галстук, то мама не дозволила мені навіть до праса доторкнутися.
— Що ти, що ти, Левчику! — вигукнула вона. — Я сама випрасую. А ти тільки вчись добре та будь слухняним.
Після цього я вже сам жодного разу не намагався прасувати галстук. Я знав, що мама за мене зробить. А мені треба тільки бути слухняним та добре вчитись.
Ну, слухняним бути неважко. Для цього не слід пустувати в присутності мами і тата; увечері, як тільки мама гукне з вікна: «Левчику, пора спати!» — одразу ж бігти додому, хоч як шкода розлучатися з друзями; не свистати в хаті, не нишпорити по татових шухлядах і взагалі не робити на очах у дорослих того, чого вони не люблять.
А от добре вчитись — куди важче!
Це треба довго сидіти над книжками, писати й переписувати, повторювати і запам'ятовувати…
А я — тільки сяду за книжку, тільки почну читати та вдумуватись, як очі самі за вікно — стриб: ану, що там робиться?
А там завжди багато цікавого. Он у дворі хлопці ганяють залізну тачку, на трьох колесах, ту, що нею возять всякий крам із складу в магазин. Спершу вони наїжджають тачкою одне на одного. Потім пускають її під укіс, доганяють і на ходу чіпляються. Потім спрямували тачку на залізні ворота, і вона торохнулась так, що одне колесо відлетіло й покотилося. Тоді хлопці, весело регочучи, розбіглися, залишивши тачку-каліку напризволяще…
Я нахиляю голову до книжки. Тільки зосередився трохи, як знову — хлопці. Тепер уже вони йдуть з надутою камерою до моря купатись. Проти мого вікна зупиняються. Серед них — Ілько. Груди розхристані, червона голова розпатлана, одна холоша закочена. Він закладає два пальці в рот і пронизливо свище. Це наш умовний знак.
Я ще не вивчив «Каменярі» Івана Франка. Ат, довчу увечері перед сном. Загортаю книжку і йду до мами просити, щоб пустила гуляти. Голос у мене тихий і кволий.
— А ти уроки вже зробив? — питає мама.
— Зробив. Що там їх робити!..
Я добре знаю, що перевіряти вона не буде. Її цілком задовольняє моя відповідь. Я йду з хати.
Ну, тут уже мені привілля! Ми купаємось, забувши про все на світі, аж поки не стемніє.
Увечері я повертаюсь додому дуже стомлений, швидко ковтаю шматок ковбаси, що лежить у холодильнику, одним духом випиваю склянку молока і лягаю в ліжко.
Квартира у нас велика. Власне, це й не квартира, а будинок на околиці міста з багатьма кімнатами. У тата є свій домашній кабінет, у мами — своя кімната, у мене — своя. Є ще дві кімнати про всяк випадок, може, хто в гості приїде. А як нікого немає, то вони стоять порожні.
У ліжкові я розгортаю книжку і знову берусь до вірша.
Я бачив дивний сон, немов передо мною…
Рядки мерехтять перед моїми очима, розпливаються, гойдаються і, як хвилі на морі, то набігають, то відкочуються.
Я бачив дивний сон… дивний сон…
І справді, непомітно для себе засинаю…?Наступного дня — двійка.
За кілька днів до перевідних екзаменів наш класний керівник Марія Степанівна викликала до школи маму. Як я потім дізнався, вона сказала:
— Ваш Левко дуже відстав. Він може залишитись у п'ятому класі на другий рік. — Він дуже трудна дитина.
3. РОЗМОВА В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ
На великій перерві мене покликали в учительську. Плентаюсь коридором, а якась невидима сила тягне мене назад.
Ступлю кілька кроків і стану. Пройду ще трохи і знову зупинюсь. А може, повернутись та чкурнути з школи геть?
І все ж таки я відчинив двері до учительської.
Тут, крім Марії Степанівни та мами, був і директор школи. І коли я побачив його, то трохи оговтався.
Наш директор — дуже добрий. У нього й вигляд якийсь не директорський. Звуть його Євграф Євграфович. А ми, учні, поза очі називаємо його Географ Географович, бо він у нас викладає географію.
Але як викладає! Так цікаво ніхто не вміє. Він розказує, а ми сидимо й слухаємо, пороззявлявши роти, аж поки дзвінок зненацька не сповістить про перерву.
А питає як! Викличе до карти, примружить очі:
— Ану, Федю, покажи мені Венесуелу.
Федя Ромащенко починає нишпорити вказівкою по карті. Ніяк не може знайти Венесуелу.