Географ Географович довго і терпляче жде, а потім з легким докором каже:
— Ее-е, не знаєш, не знаєш… Ну, сідай, спитаю ще раз.
На наступному уроці він знову викликає Федю Ромащенка до карти:
— Чого ти не знав минулого разу?
— Не знав, де Венесуела.
— А тепер знаєш?
— Знаю.
— Ну, покажи.
Федя одразу ж показує.
Географ Географович задоволений:
— Знаєш, сідай і не забувай. Ставлю тобі четвірку. Двієчників у Географа Географовича не було. Навіть у мене та Ілька — найвідсталіших учнів — стояли трійки та четвірки. Ось чому я підбадьорився, коли в учительській побачив і Географа Географовича.
Я зупинився біля дверей.
— Підійди ближче, — суворо наказала мама.
Я пересунувся на два кроки. Адже вона не сказала, щоб підійшов аж до столу, біля якого вони втрьох сиділи.
— Ближче! — повторила вона.
Я ступив ще і опустив голову.
— То що будемо робити, Левко? — запитала вчителька. Дивно, голос її пролунав рівно й спокійно. Але я знав, що це ненадовго. Не мине й хвилини, як від її крику жалібно заспівають шибки у вікнах.
Я мовчав. Вичікував, поки хтось із присутніх щось перший скаже, щоб знати, як поводитись.
— Ну, чого ж ти мовчиш? — знову обізвалась вона. — Відповідай.
Я знизав плечима:
— А я не знаю…
— Що, не знаєш? — шарпнулася до мене мама. — Не знаєш, чому в тебе двійки?.. Не знаєш, чому мене оце в школу викликали?..
— Чекайте, — зупинила її Марія Степанівна і звернулась до мене: — Ти знаєш, що коли не виправиш двійок хоча б на трійки, то залишишся на другий рік у п'ятому класі?
— Знаю, — сказав я.
— То, може, ти справді хочеш залишитись на другий рік?
Воно-то непогано наперед знати, що ти вже напевне залишишся на другий рік, і махнути рукою на всі підручники та контрольні. Але ж будуть великі неприємності. Буде крику, сліз, нарікань… Краще вже удати з себе нещасного та згорьованого, щоб їм усім мене шкода стало. І я відповів:
— Чого б це я хотів залишатись?..
Отут уже, як я й чекав, Марія Степанівна і підвищила голос:
— Ти нам голів не мороч! Ми тебе покликали на серйозну розмову, а не для того, щоб ти тут мугикав собі під ніс всякі «хочу», «не хочу», «знаю», «не знаю»! Тебе питають, так ти відповідай!
Але, як тільки вона закричала на мене, не витримало мамине серце.
— Він відповідатиме, Маріє Степанівно!.. Левчику, ну, скажи, що ти робитимеш, щоб виправити двійки?
— Старанно вчитимусь, — сказав я.
— Ти вже не раз обіцяв! — вигукнула вчителька. — Це ми від тебе чули…
Потім Марію Степанівну знову перебила мама. Потім навпаки, маму перебила Марія Степанівна. Мені навіть спало на думку, що я тут зовсім зайвий. Адже вони любесенько можуть поговорити й полаятися й без мене!.. Але про мене не забули.
— Он глянь, — звернулася до мене Марія Степанівна. — Перед тобою сидить твоя мати і плаче, що має такого сина…
Досі мама не плакала. Але після вчительчиних слів витягла з сумочки біленьку мережану хусточку і почала терти нею очі. Настав час і мені показати, що ця розмова мені не байдужа. Я зашморгав носом. Глянув на Географа Географовича. Він дивився на мене, як мені здалось, печальними очима. Я подумав, що, мабуть, йому мене шкода, і заплакав по-справжньому. Картина була невесела, що й казати!
— Ну, що мені з тобою робити? — розгублено запитала Марія Степанівна.
Виручив усіх нас Географ Географович. Він сказав:
— Залиште нас з Левком. Вам, Маріє Степанівно, на урок пора. А ви, товаришко Лебідь, ідіть додому. Ми з Левком тут самі ще поговоримо.
4. РОЗМОВА ТРИВАЄ
Учителька і мама пішли, а Географ Географович запитав:
— Ну так що, козаче, до плачу дійшло?.. І не соромно оце тобі стояти та кулаками сльози витирати?..
Я кинув насторожений погляд на директора. В його очах витанцьовували глузливі блискітки. Плакати мені зразу ж перехотілось, і я зізнався:
— Соромно. А плачу я навмисне.
— Я це одразу й зрозумів. Ти, Левко, хлопець метикований, розумний і… хитрий. Тільки я ніяк не втямлю, навіщо ти хитруєш проти самого себе?..
Я запитливо глянув йому в очі, бо те, що він сказав, справді зацікавило мене.
— Авжеж, — підтвердив Географ Географович, — проти самого себе. Вірша ти так і не знаєш! Учительці — що? Вона знає. А ти — ні. От і виходить, що ти не проти вчительки хитрував, а проти самого себе, бо сам же в дурнях і лишився… Або, скажімо, ти переписав у когось задачу. Не сам розв'язав, а переписав. І знову ж — собі на гірше. Бо той, хто сам задачу розв'язав, здобув нові знання, порозумнішав, а ти знову, як був, так і лишився в дурнях…