Говорячи все це, Географ Географович ходив по учительській туди й сюди. Нараз спинився.
— То ти так і не вивчив «Каменярів»? І зараз не знаєш?
— Н-ні…
— А-я-я!.. — скрушно похитав головою Географ Географович. — Такий вірш!.. Ось ти тільки послухай.
І він щиро та просто проказав, ніби розповідав про самого себе:
Я не зводив з Географа Географовича очей. Мені здалось, що передо мною стоїть не він, а той, досі не відомий мені каменяр, у якого «чоло життя і жаль порили», стоїть із залізним молотом у руках, а в очах у нього горить гарячий любові жар. І я чую голос, який кличе твердо і владно:
Коли голос замовк, я не одразу отямився. Ще якийсь час стояв мовчки і дивився перед себе… Я прийшов до тямку тільки тоді, як Євграф Євграфович поклав мені руку на плече:
— Поговорили ми з тобою сьогодні гарненько. Давно я вже не мав такого задоволення… Ну, а про те, щоб залишатись у п'ятому класі на другий рік, то ти й з голови викинь. Про шостий думай і добре думай!..
5. МИ З ІЛЬКОМ ПОБИЛИСЬ
Ми з Євграфом Євграфовичем засиділись за одвертою розмовою, і я йшов додому не з хлопцями, як завжди, а сам. Але то й добре. Ніхто не заважав думати. А думав я про Євграфа Євграфовича. І про себе. Тепер мені хотілося будь-що показати директорові, що я — теж не останній. Не Марії Степанівні показати, не мамі й татові, а саме Євграфу Євграфовичу. Щось у моїй душі народилось таке хороше, що аж сміятись хотілось.
Та не встиг я ступити на поріг своєї хати, як мене одразу ж мама накрила мокрим рядном:
— Ні, ти тільки глянь на цього телепня! Його викликають до класного керівника, до директора, його хочуть другорічником зробити, а йому — хоч би що! Сяє, як начищений самовар!
— Ану, йди сюди, — покликав тато до себе в кабінет.
Я добре знав, що зараз буде. Татко, як завжди, почав говорити, що сам він ріс бідним, що в нього часто не було кусня хліба, але він учився тільки на «добре» і «відмінно», бо розумі и, що треба вчитись, а от я, Левко, цього не розумію, хоч живу в розкошах, хоч завжди нагодований і зодягнутий. А є такі! дивне прислів'я, що неуків б'ють. Бо, хто не має знань, той іде працювати вантажником у порт або в кращому разі — мули ром, бетонярем чи рядовим матросом. А татко ж певний, що я, Левко, не хочу бути вантажником, муляром, бетонярем чи рядовим матросом. А крім того, мені ж має бути й соромно, що я, син такого поважного батька, росту телепнем, тоді як діти простих людей, які не мають ні такої їжі, ні такого одягу, ні такої окремої кімнати, як у мене, вчаться набагато краще. Вони розуміють, що їм треба вибитись у люди. А я, Левко, думаю, що батько годуватиме й одягатиме мене все життя. Але хай тільки я не перейду в шостий клас, то він з мене три шкури злупить, а потім таки пошле в портові вантажники, щоб я спробував заробляти на свій хліб…
Багато з того, чим тато лякав, мене зовсім не лякало, а, навпаки, навіть приваблювало. Але я сидів, поклавши руки на коліна, з скорботним обличчям і удавав, що всі його слова падають мені просто на серце. А сам тим часом чекав, коли він уже мене відпустить.
Мої муки скінчились, коли татко повністю висловився за добре навчання та зразкову поведінку і проти неуцтва та байдикування.
— Ти все втямив, що я тобі оце казав? — спитав він.
— Угу, — сумирно сказав я.
— Отож і не забувай, — задоволено порадив татко.
Звісно ж, я одразу про це забув, як тільки опинився у своїй кімнаті, і взявся за «Каменярів». Вчив я вірш наполегливо й жадібно. І невдовзі переконався, що вже знаю його. Отже, якщо дуже-дуже захочеш щось зробити, то неодмінно зробиш!..
І коли на перший же урок прийшла Марія Степанівна, я, хвилюючись, підняв руку.
— Чого тобі, Лебідь? — суворо глянула вона на мене.
— Маріє Степанівно, спитайте мене «Каменярі».
Вона вирішила, що я хочу щось утнути, і сердито сказала:
— Сиди і не пустуй. У тебе по «Каменярах» двійка.
Але я знову попросив дозволу прочитати вірш. Ні, зовсім не для того, щоб виправити двійку. У мене їх було чимало. І ще одна якась там двійка мене не бентежила. Я хотів, щоб послухали, як я читаю. А читаю я, як мені здавалось, майже так само, як Євграф Євграфович.