— Я рада, що всі ви перейшли у шостий клас. За літо ви підростете, посерйознішаєте, зміцните своє здоров'я. І я вірю, що в шостому класі будете вчитись набагато краще, ніж у п'ятому.
Тато на збори, як завжди, не прийшов. У нього на рибкомбінаті саме «горів квартальний план», і він навіть вдома мало бував. А мама сиділа на зборах поряд зі мною, і мені здавалось, що вона на очах молодіє та розквітає. Ще б пак! Я перейшов у шостий клас. Скільки було всіляких неприємностей, сліз, лайок, викликів у школу, а все-таки перейшов!..
Настрій у мене був просто-таки чудовий.
А тут ще по дорозі додому мама сказала:
— Тато пообіцяв: як тільки ти перейдеш у шостий клас, він тобі дарує велосипед «Орлятко».
Я одразу ж зметикував, що є нагода мати не тільки велосипед, і додав:
— І футбольний м'яч.
Мама трохи помулялась, мабуть, зважувала, чи не забагато буде? Але потім погодилась:
— Гаразд. І футбольний м'яч.
А якщо мама сказала, то так і буде. Татко ніколи довго не заперечує, коли мама чогось захоче. У нього немає часу заперечувати. Його голова забита важливішими справами, рибкомбінатівськими.
— Тільки з Ільком ти не будеш гуляти, — попередила мама.
— Не буду, — пообіцяв я, хоч добре знав, що саме до нього першого й поїду на своєму новенькому велосипеді з футбольним м'ячем.
Дома виявилось, що мама приготувала дуже смачний обід, а тато запросив гостей. Я сидів серед них, як іменинник, напрасований, умитий, розчесаний, і слухняно їв усе, що мені підставляла мама. «Якось уже відмучусь востаннє перед літніми канікулами, — думав я, — так зате ж потім бігатиму скільки завгодно і робитиму що захочу!»
Татко піднімав чарку за мої успіхи, за моє здоров'я, за мов майбутнє. А коли вже сп'янів чималенько, то сам витяг з кишені гроші і дав мені в руки.
— Іди і купи собі велосипед та футбол. Вибери, що сподобається, щоб потім не казав, що не такі, як хотів.
Я подякував, виліз із-за столу і гайнув з кімнати. Всі присутні, певно, зраділи цьому, бо були вже напідпитку, і я заважав їм вести свої «дорослі» розмови.
Звичайно ж, я одразу побіг до Ілька. Вислухавши мене, Ілько сказав:
— Краще давай купимо надувного човна. Будемо ходити в море, гратись у піратів, боротись з бурями та штормами. Ото здорово буде!
Я заперечив:
— Надувні човні у хлопців є, можна попросити. А велосипеда на нашому кутку ні в кого немає.
— Ну, гаразд, — погодився Ілько, і ми побігли до магазину. У відділі велосипедів у нас розбіглися очі. Яких тут тільки не було! І «Орлятко», і «Харків'янин», і Ярославського заводу, і гоночні… А кольори! Один одного красивіший! Зелені з червоними смужечками, чорні з синіми стрілами, блакитні з білими обідцями — всіх і не перекажеш. Ми гладили їх руками, прицмокували захоплено язиками, крутили педалі, випробовували гальма, аж поки продавець сердито не спитав:
— Ви купувати прийшли чи бавитись? Ідіть собі геть і не заважайте іншим.
Тоді ми вибрали червоний з синіми смугами. Я заплатив гроші, і ми з Ільком, тримаючи «Орлятко» з обох боків за руль, попрямували ще й до «Спортмагазину». Тут ми вибрали найкращий футбольний м'яч. Грошей ще трохи лишилось. Ми купили по дві порції морозива, а решту я заховав.
Біля мого двору я сказав Ількові, щоб він зачекав трохи, а сам подався додому, щоб показати покупки.
Дома мене знову дуже хвалили, хоч я так і не зрозумів за що, а потім татко сказав:
— Ну, йди гуляй.
Аж тепер настала справжня воля! Я нікому не потрібний. Сам собі хазяїн!..
Кататися можна було по вулицях. Наше приморське містечко — все в кипарисах, платанах та гліциніях, — невеличке й тихе, рідко коли проїде автомашина. Але по вулицях — не цікаво. Я посадив Ілька на багажник, сам сів на сідло, і ми поїхали за місто спускатися з гори. Спускатись було небезпечно, бо гора дуже крута й висока. Але жоден з нас і не заїкнувся, що боїться.
— Давай я спущуся перший, — попросив Ілько.
— Гаразд, — погодився я, радий, що не мені доведеться випробовувати небезпечний, ризикований шлях.
Ілько набрався духу й покотив.
Я бачив, як він шалено мчав, як на вибоїнах підстрибував, аж деренчав мій бідолашний велосипед, і мені хотілось крикнути йому наздогін, щоб загальмував трохи, але я знав, що він мене не послухає.
Ілько з'їхав щасливо.
Тепер моя черга. Мені в грудях холонуло. Але не міг же я показати себе боягузом. Ілько з'їхав, а я — що?
Я сів на велосипед і помчав. Земля замелькала у мене під ногами. У вухах засвистів вітер. Часом мені здавалось, що я вже падаю, але я все-таки їхав далі. Ще трохи, ще,, і ось я вже внизу. Зараз загальмую… Але тут під переднє колесо попав камінець. Колесо бринькнуло всіма своїми спицями, як балалайка струнами. Трах!.. — І я полетів через велосипед, а велосипед — через мене.