Хоч ще влітку ми з Ільком домовились, що сядемо на одній парті, тепер я вирішив, що мені краще сісти знову з Маринкою. Вона добре вчиться, не пустує на уроках, а біля неї і я поводитимуся спокійніше та уважно слухатиму вчителів.
Правда, минулого року Маринка заявила, що вона більше не хоче зі мною сидіти, але, може, вже забула ту розмову. Про всяк випадок я сказав:
— Маринко, я знову сяду з тобою…
Вона гостро зиркнула на мене, мовляв, хіба ти забув, що я тобі сказала?..
За літо Маринка дуже змінилася. Вона й раніше виділялася серед інших дівчат нашого класу, а тепер і зовсім стала красунею. Ні в кого з дівчат я ще не бачив таких чорних неспокійно-рухливих брів, як у неї, таких товстих кіс з червоними бантами на кінцях, а особливо таких великих блискучих очей. Коли вона дивиться на тебе, то навіть її погляд трудно витримати.
Ось і зараз вона так глянула на мене, що я мимоволі опустив очі. Але сказав:
— Не бійся, не пустуватиму…
— А я й не боюсь, — незалежно відповіла Маринка. А потім таки погодилась: — Гаразд, сідай зі мною. Але, якщо заважатимеш, відсаджу.
Коли б вона тільки знала, як я їй вдячний! Ти, Маринко, швидко переконаєшся, що я теж хочу бути хорошим учнем. І таки буду, буду!
Мені хотілося, щоб швидше вже прийшла Марія Степанівна (її уроки перші), щоб я вже сидів і слухав-слухав уважно… Ні, ще ніхто не знає, як добре я буду вчитись!..
Але ось і дзвінок.
Вона заходить до класу, сувора й плоска в своєму темно-синьому костюмі, пісним, безбарвним голосом вітається:
— Добрий день, діти.
Ми дружно відповіли. Сіли.
— Ілько Заруба, чому ти не пострижений?
Справді, Ільків вогнистий чуб, видно, давно вже не бачив ножиць і гребінця, бо стирчить в усі боки, як у рудого клоуна, що влітку виступав у нас в цирку.
Ілько звівся за партою. Куточки його потрісканих губ здригнулися в коротенькій посмішці: «О, вже починається!..»
— Я… не встиг… — промимрив він.
Увесь клас вибухнув сміхом.
— Ну, звісно, в тебе не було часу! — в'їдливо сказала Марія Степанівна. — На завтра обов'язково підстрижись… А що ти прочитав за літо?
Ілько морщить свого облупленого носа, туплено дивиться в стелю, силкуючись пригадати, що ж він прочитав протягом літніх канікулів?.. Хто-хто, а я добре знаю, що він нічого не прочитав.
— Ну, не згадаєш? — підганяла його вчителька.
Нарешті Ілько зрозумів, що далі мовчати не можна, і сказав:
— Забув…
Знову регіт.
— А що ти батькові за літо допоміг? — атакувала Марія Степанівна Ілька новим запитанням.
Ілько знову мовчить.
Не витримав і сказав:
— Маріє Степанівно, він допомагає вдома…
Але вона не дала мені договорити, суворо блиснувши очима, зауважила:
— Тебе не питають. У нього свій язик є… А ти сиди мовчки, До тебе ще черга дійде.
Мені раптом стало жарко.
А Марія Степанівна мучила далі бідолашного Ілька;
— Отже, книжок ти не читав, дома не допомагав… А що ж ти робив ціле літо? Бички ловив?
— Ловив, — глипнув спідлоба Ілько.
— Футбол ганяв?
— Ганяв…
— Цього від тебе і слід було сподіватись, — з негарною посмішкою говорить Марія Степанівна.
До мене «дійшла черга» на наступному уроці.
— Лебідь, що таке синоніми й антоніми?
«Си-но-ні-ми… ан-то-ні-ми…» — завертілося в моїй голові.
Я гарячково й напружено думав, блукаючи поглядом по класу. А на мене співчутливо дивилася Маринка, суворо — Марія Степанівна, насторожено — увесь клас.
— Це — слова… — почав я невпевнено.
— Звісно ж, що слова, а не корови.
У класі засміялися. Тепер уже не з Ілька, а з мене. Я стояв до краю збентежений і розгублений. Хіба ж так я думав починати навчальний рік?!
— Ну, слова, — повторила Марія Степанівна. — А далі?..
Далі?.. Далі?.. Які ж це слова?.. Я б зараз віддав усе на світі, аби тільки згадати, що воно за синоніми та антоніми!.. Ось уже, здається, крутиться в голові, ось зараз… ще трішечки…
А Марія Степанівна допікала:
— Чи ти, замість повторювати пройдене, теж бичків ловив в Ільком? Які це слова, синоніми?..
Мої вуха вловили ледь чутний шепіт:
— … близькі за своїм значенням…
— Близькі…
Але Марія Степанівна повела очима по партах:
— Підказуйте далі.
— Я сам згадав, — пробурмотів я.
— Ну, тоді й далі згадуй сам, — глузливо сказала учителька. Але нічого більше з своєї голови я видобути не міг. Тільки почував, що обличчя пашить від сорому. Мені хотілось стати невидимою порошинкою… Я стояв і дивився перед собою затуманеними, невидющими очима. Наче крізь сон, почув: