«Якщо тонутимемо, то парусник врятує нас…» — подумав я і знову запрацював ногами та однією вільною рукою.
Тут я помітив, що хвилі несуть мене на валуни, які темніли край берега. Якщо я не поверну до пологого схилу, то це — кінець! Кине хвилею просто на камінь — і все! Зовсім несподівано для себе я закричав:
— Допомож-і-ть!
І одразу ж зрозумів, що кричу даремно. Хто почує мій кволий голос серед цього бушовиння, серед скаженого реву моря?..
У голові гарячково стуготіло лише одне: далі втекти від каміння, обійти його, наблизитись до пологого берега. Я зараз не можу точно пригадати, що і як далі було, бо перед моїми очима лише пропливав якийсь рожево-білий туман, у вухах ревло море, в голові тупо вистукували якісь молотки, а мозок палав однією думкою — до берега, до берега!.. Собаки я вже не міг випустити з рук, пальці заклякли на нашийнику, задерев'яніли.
Коли стоїш на березі і дивишся, як з моря котяться хвилі, то здається, що за тими хвилями до берега плисти легше, ніж від берега. А насправді хвиля, що відкочується, набагато дужча. Вона тягне в море все, що захопить з собою. Я кілька разів наближався до берега, але мене знову відкидало назад.
Потім я знову на якусь мить побачив надзвичайно яскраве сонце, неймовірно синє небо і майже над собою — велетенський, на півнеба, парус…
Мене підняло на гребінь високої хвилі, вдарило тугою, як гума, водою в груди, в обличчя, в очі, в ніс, у вуха…
Коли я опритомнів і кліпнув очима, то побачив кілька схилених наді мною незнайомих облич. Щоправда, одне ніби знайоме. Знайоме… знайоме… а от де й коли я його бачив?
— Ожив!.. Ну, тепер все буде гаразд, — почув я густий дужий голос. — Здоров, моряче!
І тоді я впізнав його.
— Дадя Влас?.. — заворушив я губами.
— Авжеж. Отже, згадав? Зовсім добре! — задоволено сказав він, посміхаючись у свої гарні вуса.
Я знову заплющив очі. Але чому тут дядя Влас, і чому оці всі незнайомі люди, і де я, і що зі мною коїться?..
Тут я відчув, як мене лизнуло в щоку теплим шорстким язиком, догадався, що це — собака, і все одразу згадав. Згадав, як кинувся в море, як плив з собакою, і на радощах посміхнувся. Це добре, що я вже не пливу в морі, а лежу на твердій землі, на чомусь м'якому і теплому. Добре, що біля мене люди і собака, якого я врятував. Добре, що так само яскраво світить сонце і що мені тепло і якось млосно… Дядя Влас прогув:
— Вас тоді двоє було: Левко й Ілько. Так ти — хто?
— Левко, — кволо сказав я.
— А як же оце ти відважився стрибнути в море?
— Я собаку рятував.
Дядя Влас сидів біля мене навпочіпки, міцний, широкоплечий, з буйною чорною чуприною, що спадала на широкий засмаглий лоб.
— Тебе рятували, Прибій, — звернувся він до собаки, а потім пояснив мені: — Це мій собака. Я часто його з собою в море беру, а цього разу на березі залишив. Ось він і вийшов мене зустрічати… То як ти себе почуваєш, Левко?
— Бік болить, — сказав я.
— Іти можеш?.. Де ти живеш? Я тебе додому відведу, лікаря викличемо.
— Можу… — Я звівся на лікоть, але застогнав і знову ліг.
Дядя Влас сполошився:
— Е-е, бачу, погано тобі. Полеж, полеж. Зараз ми машину організуємо. Біжи швидше по таксі, — звернувся він до одного чоловіка.
Той побіг. А дядя Влас гув:
— Видно, ребрами ти добре торохнувся. Це тобі ще пощастило, що на оте велике каміння не понесло, бо там була б амба…
Він говорив якось просто, з тією грубуватістю, яка властива людям одвертим, дужим і сміливим. Біля нього мені було затишно, і навіть біль у правому боці ніби став не такий дошкульний.
Під'їхало таксі. Дядя Влас легко взяв мене на руки, поніс до машини, заспокоюючи:
— Потерпи, потерпи трохи… Розумію, що болить.
Слідом за нами в машину вскочив і Прибій, вмостився поруч зі мною на сидінні.
Дядя Влас посміхнувся:
— Тепер він уже від тебе не відстане. Тямуща тварина. Все розуміє, тільки сказати не може.
Чим ближче ми під'їжджали до дому, тим більший неспокій мене охоплював.
— Буде мені дома… — сказав я.
— За що?
— За все… І за те, що в школу не пішов, і за…
— Заспокойся. Я сам розкажу, як було. Я ж усе бачив.
12. ПЕРЕПОЛОХ КІНЧАЄТЬСЯ ЩАСЛИВО
Біля двору я попросив дядю Власа:
— Відпустіть машину. Тут уже я сам дійду. Він по-змовницькому посміхнувся на мої слова.
Гаразд…
Мені самому себе не видно було, і я не знав, який у мене вигляд. Але моя мама, коли побачила мене на порозі, то аж назад поточилася.