Наступного дня надвечір мене прийшли провідати Маринка, Ілько та Павка.
— А тобі чого? — підозріло оглядала мама Ілька. — Знову Левка у якусь халепу хочеш втягти?
— Ні, тьотю, я тільки побачусь з Левком… Я — нічого… Я ж разом з ними, від класу… — показав він на Маринку та Павку.
Його самого мама не пустила б до мене, хай би він був не тільки від класу, а й від усієї школи. Але їй, мабуть, стало ніяково перед Маринкою та Павкою, і вона сказала:
— Ну, заходь. Тільки дивись мені…
Павка з тою незмінною зверхністю, з якою він дивився на увесь світ, докірливо сказав мені:
— Як же це тебе понесло в море в такий шторм? Ти думав, чим це могло скінчитись?
Він за звичкою поправив свої окуляри і багатозначно глянув на Маринку і на Ілька, а ще багатозначніше на мою маму: мовляв, чуєте, як я розсудливо міркую?.. Я добре знав, що коли б він не був головою нашого піонерського загону, то не прийшов би до мене. Просто він виконує свій обов'язок. І тому його слова я пропустив повз вуха.
Мама ж підтримала Павку:
— Полай, полай його гарненько, щоб надалі розумніший був.
— А навіщо лаяти? — спитала Маринка і раптом розжеврілась, як півонія. — Я б теж стрибнула собаку рятувати.
— Я теж, — вставив Ілько.
— Та тобі й море по коліна! — махнула рукою мама.
— А я знаю, хто тебе врятував, — підступив до мого ліжка Ілько. Маминих слів він, здається, й не почув. — Це той дядя Влас, що…
Тут Ілько необачно мало не прохопився про нашу історію з велосипедом. Але я так глянув на нього, що він прикусив язика і почав поквапливо викручуватися:
— … той, що зараз у вас живе…?Мама зиркнула на нас обох підозріло.
— Марія Степанівна каже: от ніколи не думала, що Лебідь вдатний на такий вчинок, — сказав Павка.
— Лає мене? — запитав я.
— Навпаки, хвалить, — мовила Маринка, блиснувши чорними очима, в які трудно дивитись.
На якусь мить я відчув приязнь до Марії Степанівни. Але це почуття одразу ж погасло, бо мені знову пригадалось, як вона може ні за що ні про що вилаяти, образити, принизити.
— Ми пообіцяли Марії Степанівні, що будемо допомагати тобі, поки лежиш, щоб не відстав. То оце ми й пришли, — сказав Павка.
— Молодці, дітки, — похвалила мама. — А тільки як же він писатиме, коли лікар наказав йому лежати? Та й забинтований увесь.
— Письмові уроки після дожене, — діловито пояснив Павка, — а зараз хай читає якомога більше.
— Авжеж, — сказала мама і пішла в іншу кімнату дзвонити комусь по телефону.
Як тільки вона вийшла, Ілько засунув руку за пазуху і витяг звідти горобця. Справжнісінького живого сірого горобчика!
Всі ми здивовано скрикнули, але мама не почула, бо саме щось слухала по телефону і голосно сміялась.
— Де у вас нитки? — запитав Ілько.
— Навіщо?
— Прив'яжемо горобця за ніжку, і ти його по хаті пускатимеш, щоб не нудно було лежати. Це я для тебе впіймав.
Ми передавали горобця з рук у руки, гладили його по голівці, говорили йому ласкаві слова, наче він розумів їх. А Ілько був на сьомому небі. Ще б пак! Він так вдало перервав нудну розмову про школу та про уроки і зацікавив нас своїм горобцем!..
Я ще вагався: взяти Ільків дарунок чи ні. Але це питання несподівано й швидко вирішила мама.
— А це що таке? — крикнула вона над самими нашими головами. — Го-ро-бець?.. Це ти, Ілько, приніс?
— Я, — сказав Ілько простодушно і навіть хвастовито. — Щоб Левко грався, як йому нудно стане.
— Я так і знала, що цей хлопець щось накапостить!.. Зараз же бери свого горобця і вимітайся з хати!
— Та я ж… — почав було Ілько.
— Іди, іди! Ти б сюди ще ґаву приволік, хай би вікна повибивала!..
— Мамо, нехай залишиться Ілько, — попросив я.
Але вона вже випхала його за двері. А він з-під маминого ліктя по-змовницькому підморгнув нам рудою бровою і зник.
У кімнаті залягла тиша.
І всім стало якось негарно, так негарно, що ми не могли глянути одне одному у вічі. І ось у цій тиші Маринка раптом запитала:
— Тьотю, за віщо ви вигнали Ілька?
— За те, що він — хуліган, — відрубала мама.
— Ілько не хуліганив, — стримано промовила Маринка, і її очі блиснули, мов гарячі вуглинки. Мама теж не витримала того погляду і, відвернувшись, сказала:
— А горобця хто приніс?
Я злякався, що мама зараз закричить і на Маринку так само, як на Ілька. Тоді мені хоч крізь землю провалюйся від сорому. Але вона все-таки чомусь стрималась, хоч І сказала:
— Левко хворий, а він йому — горобця!
Маринка помовчала, кусаючи тремтливі червоні губи, потім сказала: