Він ще щось говорив, вигукував, але почути його було вже неможливо. Загрюкали, затріщали лавки, зчинився неймовірний галас, у якому нічого не можна було розібрати. Люди тиснулися до дверей, бігли на арену, тикались у всі щілини, шукаючи, де можна було б найшвидше вискочити із цирку.
Юра теж намагався протиснутись за лаштунки, але даремно. Ті ж самі люди, які тільки що аплодували йому і дивились на нього захопленими очима, тепер не звертали на нього ніякої уваги, штовхали його і кудись несли, підперши плечима та боками.
— Тату!.. Татку!.. — закричав Юра, злякавшись.
Але якимось дивом у цьому безладному натовпі поруч з Юрою опинилась мама.
— Юрасику! — закричала вона не своїм голосом, обхопила його обома руками і притиснула до себе…
6
На вигоні, біля контори колгоспу — море людей. Чиясь воля, чиясь невидима рука сортує їх, як зерно: молодь — сюди, а літніх людей і дітей — сюди. У військовому одязі поки що тільки одиниці. А то все — у цивільному. Вони лаштуються в нерівні ряди і нечітко кудись крокують. Кажуть — до райвійськкомату.
Сергій Любченко зупинив голову колгоспу лише на якусь хвилину:
— А куди ж нам? Серед нас теж є військовозобов'язані. Голова колгоспу вже не балакає, а хрипить надірваним від крику голосом:
— Про вас нічого не знаю. Добирайтесь до станції своїми машинами. А там, може, вам дадуть вагони. Хоч я не певен у цьому…
Владислав Янчук бігає від однієї групки артистів до іншої, нарікає на Юриного татка:
— А що, привіз? Закинув у глухе село?.. А тепер крутиться, не знає, що робити… Тікати, тікати треба швидше!..
Обличчя у нього біле, на щоках і на лобі — рясний піт. Ні Юра, ні Петя ще ніколи не бачили його таким розгубленим. Хвилюються всі. Розгубленість в очах у кожного, але щоб отак раптом скиснути!..
Юра, знайшовши вільну хвилинку, шепнув Петі:
— Твій Кріт тремтить, як у пропасниці.
— Я втечу від нього, — каже Петя. — До матері втечу. Тепер цирк виступати не буде.
Петя справді радіє: нарешті він позбудеться Кротової опіки. Ні, він більше ніколи не повернеться до цирку. Житиме з матір'ю, вивчиться на машиніста електровоза. Це, звісно, як війна закінчиться.
— Ти не думай, — говорить він Юрі. — Наші швидко розіб'ють фашистів!
Юра й сам твердо вірить, що швидко. Так завжди говорили і в школі, і дома.
Сергій Любченко наказав розбирати шапіто, пакуватись і добиратись до станції, щоб потім доїхати до Києва, до стаціонару. Якщо ж вагонів одержати не пощастить, то треба добиратись до місця своїм ходом.
Працювали всі — дорослі й малі. Хапливо, гарячково, так-сяк скидали в машини спортивне знаряддя, реквізит.
Вирушили після обіду. Янчукові коні вперше з дня їхнього народження виконували роль робочих коней: вони тягли вози з речами, які чомусь тепер не вміщалися в автомашинах. Тільки Юпітера запрягти не змогли, і він ішов за возами на короткій вуздечці.
Але коли виїхали за село, то переконались, що швидко рухатись неможливо. Назустріч вузькою курною дорогою ішли і йшли одягнуті в нову форму нескінченні колони солдат. Обабіч дороги дозрівали високі й густі жита та пшениці. По них теж брели піхотинці і вершники.
Кілька разів циркову групу зупиняли:
— Хто такі?..
— Чиї автомашини і коні?..
— Чому досі не мобілізовані?..
Але, перевіривши документи і пересвідчившись, що це — циркові артисти, — відпускали, радячи:
— Знайшли б ви собі кружний шлях, бо далі їхати буде ще важче.
Тоді Сергій Любченко сказав:
— Я сяду на Юпітера і спробую проскочити вперед. Може, поки підійдете всі, мені пощастить взяти вагони.
Юрі наказав:
— Тримайся мами. Допомагай, що треба.
Справді, дедалі просуватися вперед ставало важче. Уже набралося багато попутників, які теж прямували до станції. То були перші евакуйовані, що тікали подалі від прикордонної смуги в глиб країни. Вони їхали автомашинами, на підводах і йшли пішки, тягнучи за собою візки з вузлами та мішками.
На станцію прибули як уже смеркло.
Але тут важко було щось розібрати. Ешелони стояли паровозами на захід і паровозами на схід. Одні несподівано відходили, а на їхнє місце так само несподівано ставали інші. Станція гула і вирувала людом. Вона була зовсім темна, лише в двох-трьох віконцях блимало світло.
Сергій Любченко зустрів своїх нерадісною звісткою:
— Тут зі мною й балакати не хочуть… Чорт знає, що діється! Командирів багато, але ніхто нічого не вирішує!..