Євграф Євграфович узяв фінку до рук.
— То на кого ти хотів іти війною з цією зброєю?
— Ні на кого…
Директор розглядав фінку з усіх боків.
— Гарна, — похвалив він. — Де ж ти взяв таку?
— Дозвольте? — озвався дядя Влас. — Це моя фінка.
— А як же вона потрапила до Левкових рук?
— А це вже хай він сам скаже, — хитрувато примружив свої чорні очі дядя Влас.
Я взяв, щоб показати хлопцям.
Марія Степанівна, люта, як оса, аж підстрибнула на стільці.
— Ти брешеш! Ти казав у класі, що фінка твоя, що тобі її подаровано. Ось тут ти увесь. Заплутався у своїй брехні!..
Директор глянув на неї мовчки, і Марія Степанівна враз угамувалася.
А дядя Влас сказав:
— Я б, може, й подарував Левкові цю фінку, та річ у тому, що вона самому мені дана в нагороду. За одну десантну операцію.
— Справді? — зацікавлено глянув на дядю Власа Євграф Євграфович. — Ти, Левко, знав про це?
— Не знав.
Євграф Євграфович на якусь хвилинку задумався, потім звернувся до дяді Власа.
— А може, розкажете?.. Тільки не одному Левкові, а всім нам. Всім учням. Дітям це буде цікаво. Одне діло — книжка, і зовсім інше — коли про війну розповідає сам учасник. Цього ніякими книжками не заміниш… Ось хай і Левко послухає. Можна було б тебе полаяти, Левко, і таки треба було б полаяти. Але я хочу, щоб ти сам себе вилаяв. Так воно більше до пуття буде.
Я не вірив своїм вухам. Невже оце й усе? Хіба й таке буває?
Здивовано та розгублено поглядала на директора й Марія Степанівна. Вона запитала:
— Це все, Євграфе Євграфовичу?
— Ви, Маріє Степанівно, залиштесь. Ми тут ще поговоримо. А ти, Левко, йди поки що.
Я вийшов у коридор. До мене одразу ж підбіг Ілько.
— Ну що?.. Здорово перепало?
— Так собі… — непевно відповів я і тут же сповістив: — У нас скоро піонерський збір буде — во!.. Дядя Влас про свої бойові подвиги розказуватиме.
17. ПРО ЩО РОЗПОВІВ ДЯДЯ ВЛАС
У залі зібралися не тільки піонери, але і всі учні та вчителі школи. На сцені за червоним столом сиділи директор і дядя Влас.
Він був зовсім не схожий на того дядю Власа, якого я знав досі. Виявилось, що він не просто демобілізувався свого часу з флоту, а увільнився в запас з правом носити флотську форму. Отож і був тепер у темно-синьому кітелі з погонами капітана третього рангу, а на кітелі горіли бойові ордени. Спершу, коли я глянув на них, то мені тільки в очах заясніло, я не розібрав, скільки їх і які вони. А потім, коли придивився уважніше, то ахнув: два ордени Червоного Прапора, два — Вітчизняної війни, Червона Зірка, медаль «За відвагу» і ще кілька медалей!..
Дивно мені було дивитись, що дядя Влас аж ніби трохи ніяковіє та хвилюється. Та коли б у мене була така морська форма і стільки бойових орденів, то я б і не подумав ніяковіти. А він он навіть збивається трохи.
— Євграф Євграфович назвав мене героєм боїв… То наперед хочу сказати вам, що я не був якимось особливим героєм, а був звичайним рядовим учасником війни. Те, що довелося робити мені, робили сотні і тисячі наших радянських людей. Мені особисто довелося пройти всю війну. Воював і на суші, і на морі. Було, що й десанти висаджував і сам десантником ставав. І ворожого «язика» не раз брав, і сам потрапляв у ворожі лапи. Багато часу треба, щоб про все це розповісти… Але один епізод мені хочеться вам розказати. Чому саме цей епізод, ви дізнаєтесь пізніше…
І дядя Влас розповів таке.
У грудні 1941 року йому, тоді ще мічманові Власові Приходь-ку, дали завдання: висадитись з групою моряків у окупованій фашистами Євпаторії, визволити наших полонених та захопити «язика». Мічман Приходько до війни жив у Євпаторії, ріс там, тому знав місто, як свої п'ять пальців.
До євпаторійського берега дістались невеликим швидкісним катером. Ніч видалася така, що за десять кроків нічого не видно. Небо затягли густі хмари. Ні місяця, ні зірок. Тільки коли-не-коли крізь чорну запону хмар блимне самітна зірочка.
Море теж було темне. Сигнальники до болю в очах напружували зір, але нічого не було видно. Катер ішов за картою та компасом.
Та ось і Євпаторія.
— Приготуватись до висадки! — наказав Приходько своїм десантникам.
Та моряки й без наказу стояли вже напоготові. Це були бойові хлопці, які не раз дивилися смерті у вічі. На голові в кожного — кубанка з червоною зіркою. Бушлати хоч і флотські, але не з мідними, а з чорними ґудзиками, які не демаскують. Штани теж хоч і флотські, але не на випуск, а заправлені в чоботи. Начеб і не моряки зовні. Тільки смугасті тільники на грудях свідчили, що за кожним з них б'ється гаряче моряцьке серце. Озброєні були десантники автоматами, пістолетами, гранатами, фінськими ножами.