Приходько подав знак рукою, і на мотоцикліста кинулося одразу кілька моряків. Він не встиг навіть крикнути, як уже лежав на землі із зв'язаними назад руками, з ганчіркою в роті. Так його й повели до катера.
Ішли знову найглухішими дворами та провулками.
Ось і причал. Тут усе тихо. Тільки ледь видніється в темряві силует катера.
А ще за якусь хвилину запрацював мотор, і катер ліг курсом на свою базу.
З добрими трофеями поверталися десантники! Секретні документи Євпаторійського гарнізону, вогнетривкий сейф начальника поліції, два «язики» — солдат і офіцер, який справді виявився черговим по гарнізону. А крім усього, десантники визволили з фашистських лап радянських матросів, яким загрожувала неминуча смерть. Серед наших же бійців не було навіть жодного пораненого…
— А тепер, як я й обіцяв вам, скажу, чому саме про цю бойову операцію я згадав, — промовив дядя Влас, закінчивши роз повідь, — Є серед вас учень шостого класу Левко Лебідь…
Я похолов увесь. Чого це він мене згадав? Всі загули, зашуміли, почали підводитися з своїх місць та шукати. мене очима. Я став центром уваги. Я навіть голову втяг в плечі.
— … Левкові ще тільки тринадцять років, і, звісно, він не ходив зі мною в десантні операції. Але ми з ним — великі друзі… Так от, коли я був у морі, мій друг Левко зняв зі стіни оцю фінку… — тут дядя Влас підняв фінку так, щоб її побачили всі, і став розказувати далі. — Взяв оцю фінку і приніс її в школу. Ми вже говорили з Левком і знаємо, навіщо він приніс. Просто, щоб показати товаришам. А тут вийшла неприємність. Левкові перепало добряче. Він і сам розуміє, що перепало йому цілком заслужено… Але я хочу сказати про інше. Саме оцю фінку подарував мені командир дивізіону наших катерів за ту десантну вилазку, про яку я вам тільки; що розповів…
У залі здійнявся неймовірний шум. А я сидів, низько опустивши голову.
— З цією фінкою, — сказав далі дядя Влас, — я потім пройшов усю війну. Отже, це не іграшка і не просто прикраса, а моя бойова зброя, яка завжди нагадує мені про ті грізні часи, коли ми захищали нашу країну від фашистської навали. Це — дуже дорога для мене річ…
А після збору дядю Власа оточили учні, учителі і ще довго не хотіли відпускати. Тільки Марія Степанівна трималась трохи осторонь. Їй, мабуть, було соромно за свою нечемність до дяді Власа — такого героя і такої чудової людини.
Потім дядю Власа запросив до себе директор, а ми з татом і мамою пішли додому. Тато був мовчазний і задуманий, тільки часом повторював:
— Та-а-к… Живе людина поряд з тобою, а хто вона, й не знаєш.
А мама всю дорогу додому повчала мене:
— Ось бач, Левко, який чоловік дядя Влас! Отакий і ти будь.
Вона вперше в житті висловлювала мої думки й мої бажання.
18. Я СТАЮ ЮНГОЮ
Наближались канікули. Цього разу я чекав їх особливо нетерпляче.
Ще задовго до канікул дядя Влас сказав:
— А давай, Левко, домовимось з тобою про одне діло…
— Про яке?
— Ось про яке. Якщо ти закінчиш першу чверть з хорошими оцінками, то на канікули я візьму тебе в море. Я розумію, на одні п'ятірки одразу тобі буде важко, але побільше четвірок, як захочеш, то зможеш мати… Ну, там, може, де й трійка вкрадеться, — посміхнувся він, — бо щось тебе дуже вже полюбляють оті кляті трійки і, мабуть, не захочуть так швидко розпрощатися з тобою…
Почувши таку розмову, мама аж ніби розсердилась трохи.
— Що ви, Власе Микитовичу? Хіба ж можна — дитину в море? Там же зараз шторми почались, холодно, мокро, застудиться ще…
Поки мама заперечувала дяді Власу, я думав: це не жарт — дати таку обіцянку, як пропонує дядя Влас!
Та зате ж як звабливо — піти в море! От було б що хлопцям розказувати!
І, подумавши так, я відповів:
— Гаразд, я згоден так, як ви кажете…
— Ти чуєш? Він згоден!.. — вигукнула мама, повернувшись до татка. — Та ти ще спитай, чи тебе пустять!
Дядя Влас почував себе трохи ніяково, видно, йому незручно було вступати в суперечку з мамою. Але він спокійно і розважливо вів своє:
— Даремно ви заперечуєте, Поліно Павлівно. Хай Левко поплаває кілька днів. Подивиться, як живуть і працюють матроси, та й сам трохи побуде в їхній шкурі. Це йому на шкоду не піде. А користь дасть, можете не сумніватися.
— Він же у нас кволий. Куди йому в море? — вже не так твердо, як спершу, заперечила мама.
— Та не такий він уже і кволий. Левко, ану покажи м'язи…
Я закотив рукав і зігнув руку, напружуючи м'язи, щоб вони були твердішими. Дядя Влас помацав мій біцепс і вигукнув: