Стрілянина хутко вщухла. А потім стало чути тільки рокіт моторів та невиразну голосну розмову.
— Матінко моя, сюди ідуть! — сплеснула руками жінка. Обличчя в неї стало сіре, як земля.
— Ат!.. Тепер уже все одно: скигли не скигли, а німці у дворі, — розпачливо махнув рукою чоловік. Він зірвав з усіх вікон запони і пішов відчиняти двері.
Двоє німців увійшли в хату з гуркотом і криками. Вони були в касках, у жовто-зелених мундирах з блискучими ґудзиками, в темних штанях, заправлених у коричневі чоботи з коротенькими халявками. Обоє тримали автомати перед собою.
— Вер зінд зі?.. Хто ти?.. — звернувся один з них не до господаря хати, а до Янчука, може, тому, що той був молодший.
І тут Юра та Петя, як не були налякані появою німців, аж закам'яніли від подиву. Янчук заговорив по-німецьки!..
— Хо! — засміялися фашисти задоволено. — Пан знає німецьку мову!
— Знаю… знаю… — догідливо й принизливо белькотів Янчук. — Вивчав, спеціально вивчав… Я є артист цирку, Янчук. Я політикою не цікавився… Ці два хлопчики — теж артисти. Маленькі артисти… Ми є наїзники, акробати…
— Хо!.. Пан Яншук є акробат!.. Хлопшик акробат!.. Покажи акробат!..
— Зроби сальто, швидко, — повернувся Владислав Янчук до Юри. — Пан офіцер наказує…
Юра позадкував у куток і звідти, мов зацьковане звірятко, зиркав то на німців, то на Янчука великими очима.
— Роби, пацюго! — уже крикнув Янчук, боячись, що ось зараз за неслухняність кара впаде і на Юру, і на нього самого.
— Він не може робити сальто, — озвався Петя, — у нього розбите коліно. Ось гляньте…
Петя сам підкотив Юрину холошу і показав садно, що засохло кров'ю.
— Ти роби! — заревів Петі в обличчя Янчук, вишкіривши великі передні зуби.
Діватися було нікуди. Петя підійшов до стіни, щоб більше було вільного місця, зробив півсальто і ляскач. Вийшла коротенька, але ефектна спортивна комбінація.
— Го-го-го!.. — заіржали фашисти від задоволення. — Корош акробат!.. Іще акробат!..
— Роби ще, дикобразе! — наказував Янчук.
Петя виконував не дуже складні номери, боячись, щоб німці не почали стріляти: фашисти були добре-таки напідпитку.
— Цвай хлопшик робить акробат!.. Обидва… цвай! — наказав п'яніший і, мабуть, старший чином.
— Робіть обидва, — повторив Владислав Янчук. — Коліно? Хіба тобі ніколи не доводилось працювати з розбитим коліном?.. Ану, швидко, крокодили!.. Давай, давай! — Він витяг Юру з кутка і, як цуценя, кинув посеред хати.
Юра заплакав. З тої хвилини, як у цирку оголосили, що почалась війна, він ніяк не міг прийти до тями, хоч би до якоїсь рівноваги. Йому здавалось, що все те, що відбувається, — якийсь страшний, химерний сон, і коли він, Юра, прокинеться, то все буде, як і раніше. Він опиниться біля татка і мами, які так його люблять, і всі разом вони знову тренуватимуться, виступатимуть у красивому цирку перед вдячними глядачами, а вран ці він радісно бігтиме в школу…
Але ж ні, це — не сон. Ось незнайомі озброєні люди змушують його з хворою ногою робити акробатичні вправи. А ось з ними за одне й Владислав Янчук, який чомусь одержав право знущатись над іншими і робити що завгодно.
— Давай! Давай! — аж пінився Янчук. — Бо я навчу тебе, як слухати!.. Витри сльози, чуєш? Алей! Ап!..
— Навіщо ви дитя мучите? — тихо озвалась господиня. Досі вона мовчки стояла біля печі і скорботними очима стежила за тим, що відбувається в її хаті.
— Хлопці мої! — огризнувся Янчук. — Моя над ними влада, і вони повинні мене слухати!..
— А може, спробуємо, Юро? — шепнув Петя. — Давай спробуємо, бо ти ж бачиш.
Наче теплим легеньким вітерцем повіяло на Юру від тих співчутливих слів. Зараз він збере всі свої сили, зробить що-небудь. Аби тільки не накликати біду на Петю і на себе.
— Спробуємо, — хитнув Юра головою.
Але, зробивши перший же курбет, хлопчик скрикнув від нестерпного болю і покотився по підлозі, тримаючись за ногу.
Жінка плакала, витираючи сльози кінчиком хустки. Її чоловік мовчки дивився перед себе суворими очима. А фашисти реготали, дивлячись, як Юра качається по підлозі з хворою ногою і стогне.
— Давай ти робить акробат! — старший німець ткнув Янчука пальцем у великий живіт.
Янчук сторопів, повів навколо себе розгубленими очима.
— Ти… Ти… — вимахував автоматом фашист. — Ду унд кнабен… хлопшик!
Переляканий Янчук втупився в німців благальними очима:
— Я не вмію. Так би мовити, комплекція… вік… — губи йому скривилися в болісну посмішку. — Я не акробат, я є керівник групи наїзників…