Выбрать главу

Поль Елюар

Вибрані вірші

З книжки

«ПЕРШІ ВІРШІ»

(1913—1918) 

Єдина істота

І
Розтопила чисті сніги, Оживила квіти у травах І сонце звільнила.
О! Дівчино різних пір року, Твої стопи припнули мене до землі, Тож люблю я її всенький рік.
Наше кохання глузує з весни, З усієї твоєї краси, З усього твого добра.
II
Флейта і скрипка грають, — Світлої пісні простори Підносять наші серця І чайки над морем.
Забудь наші рухи врізнобіч, Звуків сміх розсипається, Наша мрія збулась.
Ми здолаємо видноколо, Нас прекрасна земля тримає — Всесвіт не охопити зором, — Флейта і скрипка грають.
III
Люба, що тобі сказати? Ранок у саду, Охолодою упився соловей, В наших душах оселився день Й підступає аж до серця.
В наших душах оселився день І, чекаючи весь ранок сонця, На тонкій галузці птах завмер. І, полишивши роботу, ми йдемо до сонця Радісно і легко.
Знаєш ти, що повернуся, Бо між нами птах співає, Небо летом прикрашає, Небо впало у зажуру, Трави спохмурніли.
IV
Все море сяє, Все море покидає Землю і її темну ношу.
Снити про зниклий світ, Мужність якого вже стільки літ Ти зберігаєш як сон.
Хай ти і не втримавсь на хвилях, Як світло... А під сонцем Вітер втікає з землі неозорої.

З книжки

«ОБОВ’ЯЗОК І ТРИВОГА»

(1917)

Кара

І
Сидять собі геть безсилі, Їх гріє зимове огнище, Їм гірко, а вітер свище: Вони уже непотрібні.
Розбухли душа і тіло Від безкінечного жару, В очах їм життя ще тліло, Якого спили повну чару.
Ноги в них відморожені, Очі в них заморожені, Обсіли купкою вогнище, Мов зграйка птахів знеможених, Вони ж бо ще геть без пір'я.

Безжурний

Солдати йдуть через овес високий, Веселу пісню затягли гуртом... Сідає сонце їм у каптури щокроку, Солдати йдуть через овес високий, — Моторні, вишколені, — йдуть притьмом.
Поглянь, ген-ген зелена конюшина, Що ниткою рожевою прошита Й шляхи життєві, Що немов ті хмари, у глибині логовини.
Моторні, вишколені, — йдуть притьмом, Байдужі до раменників, дібров І до рушниць, що забарвилися у кров, Крокують швидко, безтурботно йдуть через овес...
О! жити — найменш жаске вигнання з лагідних небес!

«Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі...»

Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі, Поволі бредуть удень і вночі, Колесами знову толочать хліба: Підводи, гармати, вози з провіантом.
Тихий спочинок.
Вечір, сонце на прузі, Як ноша солдатська сповзає з плеча.

Стривожений

Могил немає у лісах. Прогалин тих чекає тьма, Разом стинаємо гілки, Торуючи до світла шлях.
На кожнім пні тавра сліди, — Вони байдужі до ножів. «Якщо втомивсь, перепочинь І далі йди».
Чи знає хтось, куди йдемо? Йдемо ми радість визволяти, Яку в собі бережемо, Як дерево своє коріння.