Кохання це недовершена людина.
Кінець світу
Андре Бретону
Очі обведені тінню як замки серед румовищ
Безодня ярів між нею та поглядом її останнім
Чудової весняної пори
Коли квіти рум'янять землю
Це зречення усього
А всі бажання інших на її смак
Про що вона навіть не мріє
Її життя ба навіть не її життя
Її безжурні груди і чоло не знає
Як затято її волосся хвилясте заколисує його.
Слова які слова чорний або Севенни
Бамбук дихати або жовтець
Говорити це ступати її ногами
Її руками ковдру дряпати як умираючий
Очі відкриті без ключа
Без зусилля ось тобі рот і вуха
Пляма крови це не зморене сонце
Не блідість ночі безсонної яка минає.
Свобода ще незбагненніша відвідин лікаря
Того лікарчука котрого свічка у пустелі
Ледь блимає аж на самому денці дня
Вічність почалася й закінчиться разом із ліжком
Але до кого ти говориш якщо не знаєш
Якщо не хочеш знати
Якщо ти вже не знаєш
То бодай з поваги
Скажи що ж воно таки значить говорити.
З книжки
«ЯК ДВІ КРАПЛІ ВОДИ»
(1933)
З усього того що я розповів про себе
З усього того що я розповів про себе що ж залишилось
Я зберіг скарби фальшиві у порожніх шафах
Безпотрібний корабель єднає моє дитинство з моєю тугою
А мої ігри з утомою
Від'їзд з химерами моїми
Шторм з малими арками ночей де я самотній
Острів без тварин з тваринами що я люблю
Жінку покинуту із жінкою завжди новою
Схильною до краси
Єдина реальна жінка
Тут деінде
Даруючи мрії відсутнім
Її рука простягнута до мене
Її зображення в моєму
Я всміхаючись вітаюсь
Ніхто не має й гадки про невігластво
Проте невігластво горує
Так я жив надіями
Тепер розчарувавсь в усьому
В житті в коханні в забутті у сні
У силах слабкостях
Мене вже не впізнати
Мої ім'я і тінь — то чорні маски.
З книжки
«ТРОЯНДА ДЛЯ ВСІХ»
(1934)
Стільки мрій у повітрі
Стільки мрій у повітрі
Стільки вікон в бруньках
Стільки майбутніх жінок
Стільки скарбів-дітей
А правосуддя вагітне
Найніжнішими чудесами
Найчистішими доводами
А проте
В цьому світі щасливці батогами виляскують
Сміх до безтями
Сльози до втрати життя
Очі рот як зморшки
Скрізь плями чесноти
І пітьма серед білого дня.
Збавляти час
Дитина видирається на чоловіка
Який каже молодий каже самотній
Як білий аркуш
Бо все має силу новизни
Дитина криком кричить звичайним відлюдникам
Втягнуті болісно
В довгі артерії пітьми
Вона намагається кричати
Але її крик схожий на холодну бомбу вибуху якої
не чути
Схожий на бомбу сліз яких не видко що вони течуть