Умовна пальма
Сперечається під ногами випадкової перехожої
Тимчасом млин плодів топче квітку власну покоївку
Потім плід зґвалтований
Жінка яка перевертається утомлена і млосна
Ніч після ночі в усіх моїх снах
Життя накинуте ніччю
Жінка яка бере початок з мого сну
Моє жадання кохати
Моє бажання не міняти
Вона це крил загублений тягар
Зірка яка стирається лише у мить коли стріла вмирає.
Небо часто вдивляється у себе вночі
Мондаль — парижанин
З давньої породи байстрюків
Самотній вбогий крихкотілий
Ми знаємо як тяжко він заробляє на життя
Білизна його геть зносилась
Будинок його весь у тріщинах
Серце його щодень слабшає
Очі вже втратили блиск
Про щось думати надто вже пізно
Ні сон ні літо йому не зарадять
Однак помирати не хоче
У грозовій долині
Ні добрій ні злій
Коріння жалобних зітхань
Гниє
Трави столочені
Скидані в купу
Наче зужиті книжки
Погребальні фіалки дзвонять кістками
А бездіяльність як губи бліді
Заткнуті шпарини рівчаків
Руки розтулені охоплені
Ніжним тремтінням твані
Під шелестінням червоного дерева
Нерви
Під набряклими жилами зливи
Масна земля
Під приглушеним сонцем
Серце
Велично важка кінська упряж
Негоди щоденної
Певна свого шляху поміж людей
Яка вбогість
Який виклик
Та все ж лунає сміх на землі
Що аплодує обіцянкам юної крови
Без спогадів
Обіцянкам свіжого сонця
Біля підніжжя останніх фортечних мурів
Що зараз змішаються із днем
Непоясненно
Оскільки Мондаль син величі й нікчемства
Сам не має нічого й не хоче нічого
Навіть боротися з власними ворогами.
Її жага зрівняється либонь з моєю
Та що дарує світ у русі
Сповита втіхами немов огонь
У мороці ти йдеш певніш за морок
Голова покірна
Моє серце б'ється в усьому твоєму тілі
В улюблених втечах твоїх
На білій отаві ночі
Під затопленими деревами
Ми збавляємо наше життя
Марнуючи години
Вигадуємо час
І враз як завжди
Зело й птахи
Довкола нас
Починають дихати під твоїми поглядами
Всідаються на твої вії
Замри й не ворушись
Гірлянди твоїх рук і ніг
Для інших свят менш хитромудрих
Ти ж ані руш
Хай думають ми нерухомі
Настільки ми є таємничі
Віддай свій праведний тягар зорі
А овидові нерв рівноваги
Кратер корони чистого вітру
На нестямній твоїй шевелюрі
Безліч припливів піни між сонячними губами
Чи то крило тріпоче твоєї крови
Віддай свою силу своє тепло
Літо могутнє брутальне й гірке
З долонь своїх і вуст
Віддай свою чисту втому
Віддай свою ніжність своє довір'я
Ув обшарі твоїх очей
То чарівний замок
Відкритий як метелик усім вітрам
То вбога халупа
Остання ласка
Рокована нас розлучити
То вино то ріка
Закрита як бджолиний рій