Прийди туди покірний прийди аби забути
Щоб знову розпочати все спочатку.
З книжки
«ЛЕГКА»
(1935)
Наприкінці року
Щодень то глибше він зариває своє тепло як зерня
І
Ми завжди просуваємось вперед
Ріка щільніша за луг густий
Ми живемо в єдиному пориві
Ми з незагроженої гавані
Ліс що ступає по воді дерево що поверта праворуч
Весь ринок глузду зачинений на засув забува про себе
Де ми зупинимось
Наша вага застигла торує нам дорогу
Вдалині зів'ялі квіти вакацій ближнього
Клаптик самодостатнього пейзажу
Тюрми свободи стираються
А ми — повік
Залишена позаду нас надія догоряє
У місті де впереміш плоть і бідність
І тиранія
Сонячна вія падає на твоє обличчя
Завіса ніжна як твоя шкіра
Крило цілюще проростання
Прозоріше за світанковий місяць
Наші цілунки й наші руки на рівні нас самих
Потойбіч все руїна
Миґдалевидна юність оголюється й мріє
Трава підводиться спроквола
На непорочних обрусах маленької землі
Перший остання сланець і крейда
Залізо з іржею сам-на-сам
Сплелися з променем посталим
Який ступає як зізнання
Кора і джерело відроджені
Одне до одного сьогодні
Туман розвіяно
Обоє довкруг жаги своєї
Поєднані місцинами й роками
Наша пітьма вогонь не згасить
Ми вічні.
II
Під верховинами
Наші очі зачиняють вікна
Не боїмося ми примирення з зимою
Чотири стіни згасли через нашу близькість
Чотири стіни на землі
Підлога стеля
Мішені легкі й розбиті
Ув образі безжурному твоєму що розвіяв
Який мені постійно повертав
Притулок монотонний
Прикрасу зусібіч
Та саме тут в цю мить
Розпочинаються й закінчуються наші мандри
Найліпші навіженства
Саме тут ми захищаємо своє життя
Й шукаєм світ
Легковажний дятел у плинних хмарах у вічній усмішці
У їхніх клітках озера у глибочіні нір дощі
Вітер зі своїм довгим язиком й кружала прохолоди
Зело й тіла жіночі навесні
Найвродливіша — це бальзам вона схилилась відпочити
У зовсім молодих садах що їх пом'якшили лагідні тіні
Їхня мати це листок
Сяючий і голий як мокра білизна
Долини і дахи в снігах і тропіки розкішні
Звичка бути мінливим небом
Вниз по волоссю
І завжди одна-єдина пара поєднана одним-єдиним одягом
Й одним бажанням
Схилилася до ніг свого відбитку
Безмежна пара.
«Ти встаєш і вода розкривається...»
Ти встаєш і вода розкривається
Ти лягаєш і вода розквітає
Ти — вода відведена від своїх вернивод
Ти — земля що пускає коріння
І з якої усе виростає
Ти пускаєш бульбашки тиші в пустелі клекоту
Ти співаєш гімни нічні граючи на струнах веселки
Ти — всюди ти знищила всі шляхи
Ти часом офіруєш
Вічній молодості вірного вогню
Що огортаючи природу відтворює її
Жінко ти на світ приносиш тіло завжди схоже на
Твоє
Ти є тотожність.
З книжки
«ПОРУЧНІ»
(1936)
Я ще вчуваю голос
Я ще вчуваю голос
Отже прилетить твій любий птах турботний
На безліч склеплених очей
Мій птах — сова
Богиня скута в рухах
Справжня убивця барви
Сова з застиглим зором
Що прикрашає землю своїм пір'ям