Выбрать главу
Невже цей шлях нам вік топтати?

«Бентежить мене спустошене небо...»

Бентежить мене спустошене небо, Ця злива, що нас до рубця промочить, Іду і про щастя думку гадаю, Воно полонить нас, якщо наша воля.
Обов'язок і тривога Роздирають життя моє якомога. (Мені важко у цьому Зізнатися вам.)
Пахілля листя дух забиває. Ген-ген у небі ластівки в'ються, — Нас звеселяють, мрій наганяють... Мрію-лелію тиху надію.

Удосвіта в дорогу

Удосвіта в дорогу, — Покора нами править і тривога.
Щасливі бути серед вітру і дощу, Хатина тепла трапиться, де можна відпочити й випить, Мої товариші крикливі витрушують шинелі, Помріяти про щастя хочуть, Яке ось-ось настане, й так голосно регочуть,
Що їхні велетенські тіні відлякують великий холод ночі.

Ці двійко діток побіч сплять

Ці двійко діток побіч сплять, — Лежать собі валетом.
Ні пісні, ні співців. Заснули міцно, добре їм!
Бо їхня неня — безсонні ночі, В якої повні смутку очі.
Вона турбується про них як рідна мати, Вони ж не хочуть виростати,
Як їхні мама й тато.

Поведу я своє дитя

Поведу я своє дитя Туди, де ще сам не бував, — Білим мармуром у майбуття, Де східних палаців буяє життя. Усміхатися буду до кольорового люду Під сонцем яскравим, Що осяває землю ласкаво, Тим, хто ніколи не зміг вчинити Те, що я зміг зробити.
Тим, хто не бачив Усе те, що я бачив.

Сміх іншого

«Я очамрів від них»

«Я стверджую — вони не відають, що кажуть».

Ви мусите їх бачити такими як є, не гарними і не великими, «Неправда», — заперечує мій сусід.

Але я слухаю уважно й ревно. Якщо вони якусь мугичуть пісню, я пильную, аби не втратити її мелодії, «як ото гублять свої кульки, діти».

Ти, прочитавши це, остерігайся будь-якого присуду.

Лиш думай, десь живе людей чимало, що мають звуків не більше, ніж дрібняків із бронзи, якими сплачують свою убогість.

Париж такий веселий!

Це війна! Нема нічого жорстокішого, аніж війна узимку!

Я геть забрьоханий (у нас не ходять ні хідниками, ні вулицею), але яка ж то радість прийти сюди й пораювати!

Місто завжди яскраве. У кінотеатрі хлопчиська беруть на кпини «Даму з камеліями».

А ми запитуємо уже тих, хто проходить містом, щоб далі йти, чи вони плугом шукають діаманти.

Наша смерть

I

Нас навчають великому терпінню, обачности — і що ми можемо померти.

Померти, заскочені зненацька підступними променями, наглою смертю.

«Я — у „Сплячій Красуні“!», глузуєш ти, примушуючи нас сміятись.

II

«Я знав усі пісні птахів»

Ми весело гукали: «Ми йдемо на війну!» людям, які її сповна спізнали.

І ми її спізнали!

О, гул жаский, який війна приносить людям! О, гул жаский війни!

Цей снаряд, що крутиться як дзиґа,

кулемет, як та людина, що затинається, й цей щур, котрого ти забив прикладом!

Дощ

«Зло — це як діти, на землі мусять його мати». Ти кажеш це спокійно, твої очі милуються надвечір'ям.

Завдяки цій порі, яка псує усе, чи мав ти все ж такий великий клопіт, що я не бачу геть нічого з твого страждання, що твій спокій є сливе злий —

і та вода, що падає між нами, паде між нами, наче у діру?

Смеркання

Це не ніч, а місяць. Небо лагідне, немов горнятко з молоком, всміхнутись змушує тебе, старий коханцю.

І ти мені про них розповідаєш. Вони оздоблюють твій дух, оздоблюють твій дім, наше життя оздоблюють.