«Неможливо про мене знати...»
Неможливо про мене знати
Ліпше ніж ти мене знаєш
Твої очі в яких ми дрімаємо
Обидвоє
Подарували світлу моєму
Долю кращу за ночі світу
Твої очі в яких я мандрую
Вказали рухові доріг
Шлях понад землею
В твоїх очах ті хто відкрили нам
Безмежну нашу самоту
Уже не ті якими так хотіли бути
Неможливо тебе знати
Ліпше ніж я тебе знаю.
З книжки
«ПРИРОДНИЙ ПЛИН»
(1938)
Втрачений сад
Лізі Деарм
Сад оцей виходив на море
Грудьми гвоздики
Відтворював шум води
І шелестів як ліс
Його серце струменіло бризом
Дужо й спокійно
Його квіт підіймався плавко
До коріння ніжної зорі
Сад виходив на землю
І пестив так щиро і ніжно
Що алеї розбризкувались
Самі собою щомить
Гама прогалин
Вливалась у плин краєвиду
І сонце квітневої барви
У зеленому небі пливло.
Збирачка жасмину
I
Її незаймані груди поринали в розмай
Блакитним лемешем гожої днини
Джерелом зеленим форштевнем
II
Її руки ледь видимі
Опускались на квіти жасмину
Вона працювала під пряжистим сонцем
Напівгола
Й метка мов градинки
III
Небо поза її сильветою
Земля старіла
IV
Вона шукала зірки
Скрізь де їх не буває
Вона шукала невтомно
Краплини води у багатті.
Без віку
Наближаємось
До лісів
Вийдіть на вулицю ранку
Підійміться щаблями туману
Наближаємось
Серце землі стиснулось
Ще один день віддати світові.
Небо розшириться
В нас його буде вдосталь
Щоб жити в руїнах сну
В нікчемній нужді спочинку
Втоми і забуття
Знову земля набуде форми живих наших тіл
Вітровій буде нас випробовувати
Сонце і ніч в очах промайнуть
Не міняючи їх ніколи.
Наш простір певний наше повітря чисте на силі
Щедро обдарувати запізнення зазвичай
Ми піднімемо всю нову пам'ять
Заговоримо разом мовою почуттів.
О брати мої супротивні зберігаючи в своїх зіницях
Ніч справжню і свій страх
Де я вас покинув
Із обважнілими руками у млявому єлеї
Ваших давніх діянь
З такою краплею надії що смерть доречна
О мої брати забуті
Я ж крокую до життя в образі людини
Аби довести те що світ створили за моєю подобою
І я тут не один
Тисяча образів моїх тут множать моє світло
Тисяча схожих поглядів зрівноважують тіло
Це птах це дитина це скеля це долина
Що змішуються в нас
Золото вибухає сміхом споглядаючи себе з безодні
Вода вогонь оголюються задля єдиного
Щоб зникли сутінки з обличчя всесвіту.
Руки з руками сплелися
Губи з губами злилися
Перша теплінь квітуча
Злилася зі свіжою кров'ю
Призма дихає з нами
Щедра зоря
На кожній верхівці трави-королеви
На вершині мохів на верхівці снігів
Хвилі піски перериті
Діти незламні
Поза всіма кавернами
Поза нами самими.