Сповите німбом видиме, дні безкінечні,
дні безпросвітні, безглузді ночі,
Сповита німбом надія снігу остаточного,
злобою позначивши чоло,
Скупчились зорі, губи потоншали, чола розширились,
немов столи непотрібні.
Зігнулися вершини доступні, послабилися
найбільш зухвалі муки, втішається природа, граючи
лише єдину роль,
Німі, що мовлять, глухі, що чують, сліпі, що бачать
В цих володіннях сплутаних, де навіть сльози були як дзеркальця брудні, у цьому краї вічному, який змішав країни майбутні, у цім краю, де сонце струшує свою золу.
Я вам кажу про це я вам кричу співаю
Короткий сміх під снігом вбивчим
Сміх ранок радість бути в світі
Квітки мають плоди для люстра
Я маю безліч друзів безліч там під смертоносним
Любовей безліч їхні серця тріпочуть
Плекають літо що обробляє землю
Щоб ліпше панувати в день відкритий
Тут безліч сонць тут безліч хутр
Тут безліч пестощів під лютим холодом
Перш ніж померти я стираю
Весь час що я прожив
Всі нурти крови бунтівні.
З книжки
«МЕДЬЙОЗА»
(1939)
Обтяжена
Легкими плодами на вустах
Прикрашена
Безліччю квітів різнобарвних
Уславлена
В обіймах сонця
Щаслива
Від близького птаха
У захваті
Від крапельки дощу
Чарівніша
Аніж ранкове небо
Вірніша
Я говорю про сад
Я мрію
Та власне я кохаю.
Кохав я вчора і ще кохаю
Нічого в світі не уникаю
Моє минуле мені вірне
Бо час у моїх жилах плине.
Мій краєвид то велетенське щастя
Моє ж обличчя — чистий всесвіт
Втім плачуть чорними слізьми
Йдуть від печери до печери
Тут не можна загубитись
А своє обличчя я у воді прозорій бачу
Оспівати самотнє дерево
Шліфувати жорству
Відсвічувати небокрай
Я тулюсь до дерева
Сплю на жорстві
На воді вітаю сонце й дощ
І суворий вітер.
У першому чистому слові у першій усмішці твого тіла
Дорога важка зникає
Все починається знову
Квітка ляклива квітка без вітру неба нічного
Руки нездалі невмілі
Руки дитячі
Зведені очі до твого обличчя і саме це є днем на землі
Молодість перша завершена
Втіха єдина
Осердя землі осердя запахів і роси
Без віку без причин без зв'язків
Забуття без тьми
З книжки
«ДОПОМОГТИ ПОБАЧИТИ»
(1939)
Вертикальна пустеля, шкляр рив землю, гробар хотів повіситись, і в чаду моєї голови стверджувалось забуття. То був час між псом і вовком, між кіптявою і смолою. Миле запаморочення. Перед тим як зникнути, небо недоречно скривилося. Я жив тихенько, спокійно, в теплі, бо вклав свою коштовну лють денну в жорстокі груди своїх переможених ворогів.
Цього ранку я мандрую, саме цього ранку я всміхаюся жінкам і дітям, коли я працюю. Наголошено на скандалі.
І часто я п'ю біле вино, а інколи їм круасани.
Я відступав повільно. Я ставав бездіяльним, непродуктивним; я ставав недоступним, невидимим. Ще одна ніч, мене ледь вихопили з темряви; потім склеп, увесь оздоблений корінням, лискучими тваринами, кістками. Ніхто у цьому не сумнівався, ніхто туди зі мною не пішов.