Жінка вродливіша, ніж світ, де я живу,
І я склепляю свої повіки.
Я виходжу під руку із пітьмою,
Я насподі пітьми,
Де на мене чекає пітьма.
Наймолодший
Зі стелі з бабкою
Звісилось нестямне дитинча
І пильно втупилось в траву,
Довірливо підвівши очі:
Легкий туман облизується, наче кіт,
Котрий звільняється зі своїх снів.
Дитина знає — світ починає карати:
Все прозоре,
Бо місяць саме посеред землі,
Бо листя все покрило небо.
І все це ув очах дитини,
В її очах, глибоких і печальних,
Як білі ночі,
Що родять світло.
Забудемо минуле
Сльози в очах бринять, а біди в бідолах,
Гіркі безбарвні сльози світяться в очах.
Йому байдуже все, він весь скорився долі,
Бо в'язнем сумно бути, та ще сумніш на волі.
Журні часи — довкруг пітьма, — немає ради,
Не проганяй сліпого з дому. Дужі, глянь,
Сидять по тюрмах всі, слабкі обсіли владу,
На троні королева, а король стоїть.
Зітхання й посмішки, прокльони й лихослів'я
Гниють в ротах німих і ув очах нікчем.
Нічого не чіпай: те палить, бо спалить, пропече!
Руками затули від сорому обличчя.
Пітьма...
Довкруж все горе світу,
Лиш на вершині гір
Мого кохання голий звір.
Пабло Пікассо
Шаблями сновидінь прорита у пітьмі
Чарівна борозна, яка нас розлучила.
Де щирий діамант, медаль усяка — фальш
Під небом осяйним земля уже незрима.
Вид серця сполотнів — пожухли барви всі,
Сніги засліплені і сонце нас шукає.
Ми кидаєм його, та обрій крила має
І ген удалині зникають вади всі.
«Твій злотовустий рот — мій не заради сміху...»
Твій злотовустий рот — мій не заради сміху,
В твоїх сяйних словах такий прекрасний смисл,
Що у ночах років до скону з юних літ
Я чую голос твій в усіх відлуннях світу.
У шовковій зорі, де холод зачаївсь,
А хіть так небезпечно ніжно марить снами,
В руках у сонця всі тіла заледь проснувшись,
Тремтять від думки знов здобуть свої серця.
Пригадую ліси зелені і тумани,
Заплющив очі і — тепер я у тобі,
Вслухаюся життям — не можу зруйнувати
Страшні дозвілля, що дала твоя любов.
Одвічна вся
Якщо я вам кажу: «Я зрікся всього»,
Значить, вона не плоть з моєї плоті,
Я похвалитись цим не міг ніколи,
Це неправда,
Й туман густющий, де я блукаю,
Про мене зовсім він не знає.
Віяло губ її і відблиски очей, —
Про це лиш я один вам можу розповісти,
Лиш я один в облозі
Цих дзеркал, таких прозорих, що крізь мене
повітря плине,
І це повітря — коханої обличчя,
Кохане і жадане — твоє обличчя,
І тобі, котра не має імени й котру ніхто не знає,
Море каже: «Ти за мене вища», небо каже:
«Ти за мене вища»,
Зорі тебе віщують, хмари тобою марять,
І кров, що розлита в найліпші хвилини,
Щедроти кров,
Тебе підіймає на радості крилах.