Выбрать главу
Жінка вродливіша, ніж світ, де я живу, І я склепляю свої повіки. Я виходжу під руку із пітьмою, Я насподі пітьми, Де на мене чекає пітьма.

Наймолодший

Зі стелі з бабкою Звісилось нестямне дитинча І пильно втупилось в траву, Довірливо підвівши очі: Легкий туман облизується, наче кіт, Котрий звільняється зі своїх снів. Дитина знає — світ починає карати: Все прозоре, Бо місяць саме посеред землі, Бо листя все покрило небо. І все це ув очах дитини, В її очах, глибоких і печальних, Як білі ночі, Що родять світло.

Забудемо минуле

Сльози в очах бринять, а біди в бідолах, Гіркі безбарвні сльози світяться в очах. Йому байдуже все, він весь скорився долі, Бо в'язнем сумно бути, та ще сумніш на волі.
Журні часи — довкруг пітьма, — немає ради, Не проганяй сліпого з дому. Дужі, глянь, Сидять по тюрмах всі, слабкі обсіли владу, На троні королева, а король стоїть.
Зітхання й посмішки, прокльони й лихослів'я Гниють в ротах німих і ув очах нікчем. Нічого не чіпай: те палить, бо спалить, пропече! Руками затули від сорому обличчя.
Пітьма... Довкруж все горе світу, Лиш на вершині гір Мого кохання голий звір.

Пабло Пікассо

Шаблями сновидінь прорита у пітьмі Чарівна борозна, яка нас розлучила. Де щирий діамант, медаль усяка — фальш Під небом осяйним земля уже незрима.
Вид серця сполотнів — пожухли барви всі, Сніги засліплені і сонце нас шукає. Ми кидаєм його, та обрій крила має І ген удалині зникають вади всі.

 «Твій злотовустий рот — мій не заради сміху...»

Твій злотовустий рот — мій не заради сміху, В твоїх сяйних словах такий прекрасний смисл, Що у ночах років до скону з юних літ Я чую голос твій в усіх відлуннях світу.
У шовковій зорі, де холод зачаївсь, А хіть так небезпечно ніжно марить снами, В руках у сонця всі тіла заледь проснувшись, Тремтять від думки знов здобуть свої серця.
Пригадую ліси зелені і тумани, Заплющив очі і — тепер я у тобі, Вслухаюся життям — не можу зруйнувати Страшні дозвілля, що дала твоя любов.

Одвічна вся

Якщо я вам кажу: «Я зрікся всього», Значить, вона не плоть з моєї плоті, Я похвалитись цим не міг ніколи, Це неправда, Й туман густющий, де я блукаю, Про мене зовсім він не знає.
Віяло губ її і відблиски очей, — Про це лиш я один вам можу розповісти, Лиш я один в облозі Цих дзеркал, таких прозорих, що крізь мене                                                         повітря плине, І це повітря — коханої обличчя, Кохане і жадане — твоє обличчя, І тобі, котра не має імени й котру ніхто не знає, Море каже: «Ти за мене вища», небо каже:                                                 «Ти за мене вища», Зорі тебе віщують, хмари тобою марять, І кров, що розлита в найліпші хвилини, Щедроти кров, Тебе підіймає на радості крилах.