— Добре, — сказав благодушно, — спробуємо повірити вам. Ми, звичайно, перевіримо ваші свідчення, бо сказано: довіряй, але й перевіряй.
— Перевіряйте, — легко зітхнув Самусь, і видно було, що йому справді полегшало. — Сто п’ята квартира, там мешкає такий лисий і горбоносий. Віталій Петрович, художник, цього, правда, твердити не можу.
Хаблак навмання витягнув з теки ще один аркуш паперу, удав, що вивчає.
— Іще одне запитання, — мовив, зиркнувши на Самуся спідлоба. — Ось тут написано, що тринадцятого серпня вашу машину бачили в дворі на Ентузіастів за висотним будинком…
— Ну й народ! — вигукнув хлопець. — Ну й чо’ йому треба? Та я ж там живу, у восьмому “б”, тільки перед моїм парадним нема де машину приткнути, то й ставлю біля висотного. Майданчик там заасфальтований, і зручно…
— Я хочу попередити вас, Григорію Сидоровичу, що незаконне використання службової машини з корисливою метою…
Самусь молитовно приклав руки до серця.
— Зрозумів! — вигукнув щиро. — Усе збагнув, товаришу начальник, і більше не повториться!
— Мусимо повідомити вашу контору.
Самусь не дуже злякався: видно було, що він швидко знайде спільну мову зі своїм керівництвом. Можливо, воно навіть знало про ліві рейси. Однак Самусь все ж зробив спробу поторгуватися з Хаблаком:
— Уперше ж, начальник… Може, обмежитесь розмовою? Усним попередженням мене?
— Може, й обмежимось, — пообіцяв Хаблак. — Але коли надійде хоч один сигнал…
Самусь підвівся і статечно поклав шкіряну кепочку на маківку.
— Ні-ні… — пообіцяв щиро, проте Хаблак знав ціну такій щирості: забувається через хвилину. — Можна йти?
Коли за шофером зачинилися двері. Хаблак, упіймавши запитувальний погляд Сагайдачного, наказав:
— Сьогодні ж увечері, лейтенанте, перевірте показання цього нахаби.
Дільничний нахилив голову.
— Зробимо. Але ж знаю: не збрехав. У сто п’ятій точно мешкає художник. Лисий і горбоносий, Віталій Петрович Загуменний.
— Розпитаєш його. До речі, як з дядею Васею?
Сагайдачний лише розвів руки.
— Гадаю, з ним усе гаразд. Я з дядею Васею роз’яснювальну бесіду провів, він не те, що інші: чоловік сумлінний і заступник голови місцевкому. Давно вже в нас працює і розуміється на всьому. Одразу збагнув, чого я в нього вчепився, — каже, не треба крутити хвостом, нікому я про Капштикову відпустку не казав, і все це мене не стосується. Крім того, перевірено: до квартир Зими, Перовського та Корольової його не викликали.
— Так, — сказав Хаблак розчаровано, — втішного мало. Давайте, лейтенанте, ось що зробимо: я до управління, а ви зазирніть до Віталія Петровича, художника, якому Самусь привіз холодильник.
Сагайдачний підвівся з готовністю й нетерпляче заступив дорогу жінці, котра боком, якось нерішуче протиснулась через напіввідчинені двері до резиденції дільничного.
— Що у вас? — запитав не дуже привітно.
— Справа, — одповіла коротко.
— До мене рідко коли ходять без справ, шановна тітонько. Кажіть уже…
— Ніяка я вам не тітонька, товаришу лейтенант, — мовила нараз жінка, — а ви мені не племінник…
Сагайдачний почервонів, смикнувся, та, зиркнувши на Хаблака, опанував себе й сказав примирливо:
— Вибачте.
— Вибачаю, — зовсім серйозно одповіла жінка. — Отже, ви наш дільничний інспектор міліції?
— Лейтенант Сагайдачний.
— І ви вчора та сьогодні опитували мешканців нашого будинку? У справі крадіжки?
— Так.
— Маю заяву.
Сагайдачний якось одразу заметушився, присунув стільця відвідувачці.
— То прошу сідати.
Жінка сіла й подивилася неприязно на Хаблака. Сагайдачний перехопив її погляд і пояснив:
— Можете розповідати, це — інспектор карного розшуку, і саме він веде цю справу.
— На ловця й звір біжить… — посміхнувся майор.
— Я мешкаю в сорок третій квартирі, — почала жінка сухо, — Людмила Федотівна Дягілєва. П’ять днів перебувала у відрядженні, повернулася сьогодні й почула від дочки про крадіжку в квартирі Корольової. І про ваші, лейтенанте, відвідини. У зв’язку з цим хочу заявити: двадцять шостого серпня увечері я від’їжджала у відрядження і бачила, як у багажник білої “Волги” біля нашого під’їзду якийсь чоловік ховав валізи. Великі валізи, це я точно пам’ятаю. І ще пам’ятаю літери на номерах. ИФ — певно, івано-франківська машина. Два нулі попереду, це також помітила знаєте, такі цифри викликають певні асоціації, тому й запам’ятала. Все. — Жінка навіть зробила спробу підвестися, гадала, що справді сказала все, й не хотіла даремно витрачати часу. Але Хаблак усе ж затримав її.
— Ви кажете — “Волга”, — уточнив. — Яка: стара чи нова, маю на увазі — двадцять четверта?
— Нова: біла й блищала. Гарна машина.
— У що був одягнутий чоловік, який ховав валізи?
— Темна куртка.
— І берет?
Жінка подумала секунду чи дві.
— Ні, капелюх.
— Ви бачили дві валізи? Може, частину речей він уже встиг заховати?
— Не звернула уваги… Та й запам’ятала все це випадково — якось номери впали в око. Машини тепер не рідкість, он скільки попід будинками стоїть.
— І той чоловік ховав валізи саме в багажник?
— Так.
— Він був один біля машини? Чи хтось сидів за кермом?
І знову жінка замислилась. Нарешті відповіла, однак без особливої впевненості:
— Здається, один. У цей час уже стемніло, та й не приглядалася, для чого це мені? Не все одно: один чи двоє…
— А для нас це дуже важливо, — зітхнув Хаблак скрушно.
— Вас можна зрозуміти, — погодилась жінка. — Проте нічим не можу допомогти.
— Ви самі не знаєте, як нам допомогли, — поспішив завірити її Хаблак.
— Звичайно, не знаю. — Жінка підвелася, та майор затримав її. Попросив:
— Будьте ласкаві, Людмило Федотівно, напишіть про все, що розповіли. Коротко.
— Чому ж коротко? — не погодилась жінка. — Напишу все, що бачила й що пам’ятаю.
Вона сіла на місце Сагайдачного й почала писати кульковою ручкою — швидко й старанно, мов учениця, і Хаблакові раптом видалося, що Людмила Федотівна зараз висуне кінчик язика либонь, так і робила в школі, — в ній відчувалася акуратність, звичка зважувати свої вчинки, навіть педантичність Любо мати справу з такими свідками, думав Хаблак, дивлячись, як бігає ручка по паперу. І ще думав: знайти білу “Волгу” за такими прикметами зовсім неважко, і, мабуть, уже завтра вони знатимуть, що це за тип приїздив з Івано-Франківська до Києва двадцять шостого серпня, можливо, й не тип, а звичайна чесна людина, але сигнал одержано, і його слід перевірити, кожен сигнал треба перевірити найретельніше, бо саме в цьому й полягає одна з особливостей роботи карного розшуку.
Жінка пішла. Хаблак заховав списаний нею аркуш до портфеля й хотів уже податися на автобусну зупинку, та Сагайдачний, висунувшись у вікно, побалакав з кимось і повідомив:
— Вас підвезуть. Он Костя їде до міста, не великий пан, зробить гак, йому все одно мало не поруч.
Хаблак не заперечував, і службовий “Москвич” якогось будуправління швидко закинув його на Володимирську — виявляється, дуже вчасно, бо Каштанов уже зовсім зібрався кудись їхати.
Полковник затримався на кілька хвилин, вони обговорили хід розслідування, хоча, власне, особливо й обговорювати поки що не було чого: все рухалося повільно, як теліжиться фіра лісовою дорогою, підскакуючи на вибоях і риплячи усіма чотирма колесами. Та все ж дещо й прояснилося. Зокрема, було знято підозру з двох колишніх “домушників” — дільничні інспектори делікатно, щоб не образити людей, самі встановили їхнє алібі: ІІІлапак з дружиною ще десятого серпня поїхав у відпустку, загоряв десь на одеському пляжі, а Сіренко двадцять шостого серпня весь день працював, а ввечері розпив пляшку з вірними друзями на власному подвір’ї. А в зв’язку з тим, що друзів мав багато, то й алібі підтвердив не один чоловік.
Полковник Каштанов посмикав себе за борідку й мовив незадоволено: