— Оскільки функція паралельної обробки інформації ще не увімкнена, нам доведеться завантажувати операційну систему послідовно. Тобі важко навіть уявити, наскільки повільний паралельний обмін даними за низької швидкості світла: дивись, лише кілька сотень байтів на секунду. Навіть кілобайта нема.
— Тоді завантаження триватиме довго.
— Так. Але по мірі активації функції паралельної обробки швидкість завантаження зростатиме. Проте часу мине дійсно чимало, — відповів Ґуань Їфань, вказуючи на рядок цифр унизу екрана.
«Завантаження системи очікується за: 68 годин 43 хвилини (мерехтіння зворотного відліку) секунд. Загальний час до повної активації системи: 297 годин 52 хвилини (мерехтіння зворотного відліку) секунд».
— Дванадцять днів! — Чен Сінь була здивована аж настільки великим періодом очікування. — А що з «Мисливцем»?
— Бортова система мала в автоматичному режимі зафіксувати падіння швидкості світла та ініціювати запуск нейронного комп’ютера. Але цей процес триватиме майже стільки ж, як на човнику.
Дванадцять днів. Вони зможуть використовувати системи життєзабезпечення корабля чи човника лише через дванадцять днів. А до того мають розраховувати виключно на ці допотопні скафандри. І якщо джерелом живлення є радіоізотопні термоелектричні генератори, то електрики їм має вистачити, а от кисню точно забракне.
— Ми повинні лягти в сплячку, — сказав Їфань.
— А що, на човнику є потрібне обладнання? — спитала Чен Сінь й одразу збагнула всю безглуздість запитання. Навіть якби на борту човника й було таке обладнання, то ним керував би ще один комп’ютер, із якого зараз жодного зиску.
Їфань дістав невеличку коробку з того ж боксу, звідки раніше взяв металеву пляшку з киснем. Відкривши її, він продемонстрував Чен Сінь капсули.
— Це препарати для недовготривалої гібернації. На відміну від знайомої тобі процедури короткого сну, ми не потребуватимемо пристроїв, що забезпечуватимуть екстракорпоральну мембранну оксиґенацію: дихання просто сповільниться, і ми витрачатимемо дуже мало кисню. Одна пігулка розрахована приблизно на пів місяця сну.
Чен Сінь підняла візор шолома й узяла одну пігулку. Подивившись, як Їфань проковтнув іншу, вона визирнула в ілюмінатор.
Кольорові плями на спотвореній Блакитній планеті — широкій смузі, що зі швидкістю світла з’єднувала синій і червоний полюси Всесвіту, — мерехтіли настільки швидко, що зливалися в нерозрізненну мішанину.
— Ти бачиш паттерни на поверхні? — запитав Ґуань Їфань. Виявилося, що він не дивиться назовні, а вже лежить із напівзаплющеними очима, пристебнутий до протиперевантажувального крісла.
— Картина занадто швидко змінюється.
— Спробуй стежити за рухом очима.
Чен Сінь намагалася сконцентруватися й не випускати з поля зору візерунків, що переміщувалися смугою. На мить їй вдалося розгледіти окремі сині, білі й жовті плями, але за секунду вони знову перемішалися.
— Мені не вдається, — відповіла Чен Сінь.
— Так, це ще занадто швидко. Паттерни можуть повторюватися сотні разів за секунду, — погодився Їфань, зітхаючи. І хоча він з усіх сил намагався приховати свою печаль, Чен Сінь легко прочитала цю емоцію. Вона навіть здогадувалася про її причину.
Вона розуміла, що кожне повторення малюнка на широкій смузі означає один оберт човника зі швидкістю світла на орбіті Блакитної планети. І навіть в умовах низької швидкості світла диявольський закон спеціальної теорії відносності не втрачає актуальності: в системі відліку планети час ішов у десятки мільйонів разів швидше, ніж для них на борту човника.
Мить тут дорівнювала еонам унизу.
Чен Сінь мовчки відвернулася від ілюмінатора й почала пристібатися в кріслі. У протилежному ілюмінаторі продовжувало миготіти світло: сонце цього світу витягувалося в яскраву лінію, яка з’єднувала полюси Всесвіту, наступної миті стискалося в невелику кулю і знову поверталося на круги своя. Шалений танок смерті у всій красі.
— Чен Сінь, — тихо покликав її Їфань. — Цілком може статися, що, коли ми прокинемося, то побачимо на екрані повідомлення про помилку.
Вона повернула до нього голову й усміхнулася крізь візор шолома.
— Я не боюся.
— Я знаю, що ти не боїшся. Я просто тобі хочу сказати дещо… Мені відомі перипетії твого перебування на посаді Мечоносця, і я хотів би тебе запевнити, що ти зробила правильний вибір. Людство, обираючи тебе на цю посаду, саме вирішило, що в житті й у всьому іншому найголовнішою є любов, хоча за такий вибір усім довелося б заплатити страшну ціну. Ти вловила прагнення того світу, прийняла такі цінності й підтвердила їхній вибір. Ти не зробила нічого поганого.
— Дякую, — ще тихіше відповіла Чен Сінь.
— Я не знайомий з історією твого подальшого життя, але не думаю, що й потім ти зробила щось неправильно. Любов — не помилка. Окрема особа не може стати причиною вимирання цілого виду. Якщо світ був приречений на загибель, то до цього результату призвели об’єднані зусилля усіх людей, як живих, так і давно померлих.
— Дякую, — знову відповіла Чен Сінь, відчуваючи, як її душать сльози.
— І я так само не боюся того, що на нас чекає. Ще коли я перебував на борту «Гравітації», зоряне небо викликало у мене відчуття жаху та втоми. Я хотів перестати постійно думати про Всесвіт, але це було як наркотик, і я не міг зупинитися. Тепер зможу.
— Це чудово. Ти щось знаєш, правда ж? Єдине, що мене страшить, це усвідомлення того, що щось здатне тебе налякати.
— У мене ті самі відчуття.
І, взявшись за руки, освітлені шаленим танкóм тутешнього світила, вони поступово втрачали свідомість, відчуваючи, як сповільнюється їхнє дихання.
Приблизно через 17 мільярдів років після початку часу. Наша зірка
Процес пробудження розтягнувся надовго.
Свідомість Чен Сінь поверталася уривками, але тієї миті, коли зір і пам’ять знову підкорилися її волі, вона одразу зрозуміла, що завантаження нейронного комп’ютера завершилося успішно. Кабіну заливало м’яке світло, чулося гудіння різного обладнання, а в повітрі відчувався теплий подих системи опалення. Човник повернувся до життя.
Але Чен Сінь швидко збагнула, що освітлення лине не зі звичних місць, а, швидше за все, з резервних освітлювальних пристроїв, розроблених спеціально на випадок потрапляння в зону з низькою швидкістю світла. У кабіні ніде не було видно інформаційних вікон, тож цілком можливо, що технологія голографічних дисплеїв також перестає бути помічною за таких умов. Інтерфейс «людина-машина» нейронного комп’ютера обмежувався тим самим пласким екранчиком, але тепер він мав вигляд кольорового растрового дисплея докризових часів.
Ґуань Їфань левітував перед екраном, постукуючи по ньому голими пальцями, без рукавиць. Помітивши, що Чен Сінь прокинулася, він показав жестом, що все добре, і подав їй пляшку води.
— Минуло 16 днів, — повідомив він.
Взявши пляшку з водою, Чен Сінь усвідомила дві речі: пляшка тепла, а вона також без рукавиць. Наступним відкриттям виявилася відсутність шолома на голові, хоча скафандр залишився на ній. Але температура і тиск на борту вже давали можливість змінити скафандр на новітній зразок.
Відчувши, що руки почали її слухатися, вона відстібнулася від крісла й підпливла до Їфаня, намагаючись роздивитись інформацію на екрані. Хай вже й без шоломів, вони насилу спромоглися розміститися поруч у своїх громіздких скафандрах. На екрані було одночасно відкрито кілька вікон, в яких швидко прокручувалися великі масиви даних, що свідчили про успішність тестування різних систем човника. Їфань повідомив, що йому вдалося встановити зв’язок із «Мисливцем», чий нейронний комп’ютер також успішно самозапустився.
Чен Сінь підняла голову й побачила, що ілюмінатори з обох боків залишилися відкритими. Відштовхнувшись, вона попливла до них. Їфань притлумив світло у кабіні, аби Чен Сінь змогла без завад роздивитися все назовні. Зараз вони досягли такого рівня порозуміння, ніби стали однією людиною.