Скоро чоловік збив сплава в ріці на Стратконі, зараз ми взялися переносити наші клунки до сплава в ріці. Все йшло яко тако, але коли прийшлося качати паку-скриню, в якій був весь наш маєток і яка важила около чотири сотки фунтів, то люди збігалися й дивилися на нас, як на дурних, і ще сміялися. Чоловік не вміє говорити по-англійському і не знав попросити якогось «траґара», аби нам відвіз її до сплава. Аж над’їхав один і бачив, як ми мучимося, качаючи скриню вулицею, під’їхав і казав покласти її на віз. Мій чоловік ішов вперед перед коней і казав, кудою їхати. І коли привіз на ріку, то той чоловік аж зареготався, а міські діти позбігалися з цікавости дивитися, як то ми попливемо. Всі сміялися й казали: «Галішен ґов гомстед».
Цей чоловік нічого за перевіз не взяв, лише помахав до нас рукою і сказав «бай-бай». Було то вже з полудня, як ми спустилися сплавом на воду і відплили від берега, а другого дня над вечір були коло порону в Форт Саскачеван, то є 25 миль на схід від Едмонтону.
Вода на ріці була дуже мілка і сплав плив дуже поволі. Там здибалисьмо німців, які вміли по-руськи говорити, і казали, що візьме нам цілий тиждень дістатися на далеку Вікторію. — Ми мали їди лише на два дні і чоловік мусів побігти до форту, купити бараболі, сала й хліба. На сплаві мали бляху, на якій розклали ватру і пекли бараболю, мастили салом і так їли.
На сплаві збудував чоловік і колибу-буду, аби було де скритися від дощу та бурі, А вночі там спали діти. Ми їхали сплавом вночі. Трохи одно вночі дрімає, а друге пильнує сплава, аби не забрив на мілке, аби не вдарило ним до берега та не розбило.
Сплав плив дуже пиняво і третьої ночі., коли то почав падати дуже густий сніг, ми пообвивалися в верені й наприкучки сиділи в колибі й не завважили, як наш сплав занесло на мілину-пісок, і став. Ми мусіли босими ногами лізти в воду; і що ми ся не напручали та намучилися, а зсунути сплава нам ніяк не вдалося, там ми й заночували аж до ранку; так наприкучки сиділи при вході колиби. А снігом сипало, як назбитки, мов хотіло нас живцем присипати. Ватри розкласти не було як, бо снігу через ніч впало більше, як на дванайцять цалів грубо, і патики, яких чоловік придбав ще в Едмонтоні до палива, замокли й горіти не хотіли, бо все снігом мело. Думалисьмо, що до раня буде нам амінь, так ми позмерзали, що аж зубами затинали. Я тоді проплакала свою долю і прокляла чоловіка й його Канаду.
Вже пізно перед полуднем заглянули до нас індіяни, які мешкали недалеко коло ріки і прийшли подивитися, що то чорнілося на замулиску, і так нас забрали до своєї старої якоїсь хати. Там загріли чаю, дали нам якихось коржиків сухих і ми заледве огрілися. Діти наші не так змерзли були, як ми з чоловіком. Вони через ніч спали, бо я прикрила їх пириною, яку везли з собою із Старого Краю. Але ми дуже простудилися, тому що ходили в воді й пручали сплава. Того часу я й до смерти не забуду. Подумайте, на ріці, в болоті, кругом вода, а снігом сипало до безтями, а тут пуща й ми не знаємо, де ми знаходимося і ще як далеко прийдеться нам плисти, а хоч шукати людей, аби помогли нам сплав струнути в воду. Щастя велике від Господа Бога, що заглянули наш сплав індіяни, бо якби не вони, то приходилося нам там пропадати.
Виратували нас індіяни чабакою, котрою вони, певно, нераз цю ріку на другий бік переходили. Всьо було забрали гаразд, але з нашою скринею знов був клопіт.
Як вже ми трохи відігрілися, індіяни старалися до нас щось говорити, але ми їх ніц не розуміли. Мого чоловіка ще в Едмонтоні навчили, що як здибле кого в дорозі, аби казав: «Мій гов гомстед, Пасічний, Вікторія». Він це говорив і до індіянів. Вони, мабуть, зрозуміли його й питали: «Ю ґалішен?» Мій чоловік не розумів, що це слово значить, але махнув головою, що так. Вони тоді викликали його надвір і почали показувати в горб на стежку і казали йому йти туди, а там мешкає Стефан Рацой, галішен. А це було десять миль дороги, бо показували на пальцях на обох руках. Чоловік зрозумів і пішов аж на Пакан, а там його гефбриди справили до Рацоя, який жив тут два роки й мав уже свої коні. А я тим часом з дітьми лишилася між індіянами. Були і в них діти і хотіли говорити до наших, але одні одних не розуміли.
Вже над вечір приїхав Стефан Рацой і забрав нас до себе на Пакан.
Злидні, які я пережила в Канаді, не списав би й на воловій шкурі. Бо не досить, що через 22 роки дерли пні в Алберті, та чоловікові забаглося ще й Бритіш Колюмбії, там кедрові пні через 15 років добували. Там він і помер, там я стратила одинокого сина… Як нагадаю собі ще рідний край та свої роки молодії, то з жалю серце мало не пукне. Так там було весело жити, а тут я так тяжко гарувала і щастя не зазнала. Канада, може, добра країна, але не для мене.»