Нас зустріли два молоді брати, зовсім не фармерського вигляду. Швидше це міські юнаки, що покінчали якісь фахові школи. Самі собі архітекти й будівничі, вони вицяцьковують свій дім зверху й зсередини. Вже викінчене мешкання в підвалі — кухня, їдальня, спальні, кімната-морозильник. Ще не викінчений водотяг, воду беруть із ґрунту помпою. На партері саме кипить робота, виготовляються модерні меблі для цих щойновикінчених кімнат. Над партером уже нема ніяких поверхів, найостан ніша мода каже, що треба в підвалі («бейсменті») робити мешкання. Чого так — невідомо. Дім може поширитися в боки, вперед, взад, але мода вимагає, щоб те друге чудове мешкання було підвальне. І так є. Компенсація за це — весь фронт перед хатою обдумано розгонистий, засаджений квітами.
І буде жити цей Кіц серед поля, як у місті, потисне ґудзика — і розіллється приємне тепло по хаті, а замість картин буде вікно. Жива картина сиіжного степу заглядатиме в нього. Чи це справді фарма, чи вілла зманерованого багача? Господарча частина фарми відсунута далеко, її не видко, щоб не заважати вражінню, що це — вілла. Як потрібно до міста, то навіть не завжди треба їхати автом, можна й телефоном подзвонити. Справді: «рішено, що життя на фармі здоровше, ніж у місті». Цілюще повітря, за хатою городина із щойно випеченими сонцем вітамінами…
Це всі фарми мають телефони? — питаюся в пана Підручного, але він зменшує телефонізацію до половини. Такі, як ці вже мають, але ще не всі. І все ж таки я підозрюю, що аґроном Веґревіиьщини хоче оглушити мене своїми фармами. Їдемо далі.
Заїхали ми в якусь закутину, що зветься Новий Київ. У фарму старого крою, без цих модерностей, що аж дух забиває. Пес вибіг назустріч, дуже сердитий, а за ним і дівчинка, дуже весела. Своїм товариським «гай!» до агронома вона відразу роззброїла пса, він розчаровано відійшов набік і навіть пробував помахати хвостом. На ганку (такому старосвітському, аж рідному) з’явився господар, пан Семенюк, за ним його дружина. Оце може та сама фарма, що я шукаю? Все ще тут пахне старими датами, вчорашнім днем. Може тому й люди ці ще зберегли ту особливу радісну хутірську гостинність? Просять до хати, вся рюдина зібралася на подію приїзду. Ось і дід сивенький для повноти картини. Але ні, «тато приїхали з своєї фарми нас одвідати своєю конячиною». Шкапа така сама стара, як і дід, і його виїзд — це світ, що вже виглядає з минулого. Але що за гарна дівчина, ця шістнадцятилітня Петруня! Струнка, із здоровими рум’янцями, з природньою веселістю та скромністю школярки. Може яка студентка? — Майже, вона в цьому році закінчила гайскул, усмішка її ще не набрала стандартної обов’язковости, що накладає маску хоч на яку природню дівочу красу.
— Це — член міжнароднього клюбу, «Фоур Ейч», — хвалиться пан Підручний. — Петруня виховала расового бичка і їздила з ним на міжнародню виставку в Чікаґо.
То вона — чемпіонка? Виграла змагання провінційні й домініяльні, вислали її аж до Чікаґо? Що за гарна група була, коли така прекрасна дівчина тримала там на виставці за воловоди свого бичка!
Господар теж хоче чимось похвалитися. Найкращими в окрузі йоркширськими свиньми. Та й як же гостеві не показати ті рожеві йоркшири? Семенюк дістав також нагороду, не тільки Петруня.
Ми йдемо до стаєнь і по дорозі фармер викладає свою проблему. Ось треба будуватися, та й не знати, чи в місті, чи тут. Три дочки росте і ні одного сина. Побудуватися б тут, — дочки порозходяться й нащо їм, старим, ця хата тут? Та й так сидять покищо у старій хаті, а могли б і вони вже давно в кращій жити.
А тим часом уже в хаті розвели пир. Як ми повернулися із стаєнь, то вже стіл був заставлений печеним і вареним, з холодильника витягалися нові страви, нове вино, нова горілка. Це звалося тут вечерею. Добра вечеря! Сонце вже на вечірньому прузі, нам пора їхати, бо ще маємо декого відвідати. Попрощалися ми з Петрунею, її сестрами, мамою татом, дідуньом, дружнім собакою і поїхали. Тут є ще один фармер по дорозі. Він недавно побудувався і хоче перевершити усіх сусідів, премії прагне, слава майстра-фармера йому пахне.
Холодом потягало. Сонце червоно заходило за горбастії краєвиди, як ми проїздили околицею з назвою Коломия. Оце тут на горбі ставали перші піонери й дивилися, де б собі кращу землю вибрати. Вся земля, всі ліси, всі мочарі й озера були нічиї. Заплатив 10 долярів і горни під себе 160 акрів землі. Тепер все це розоране, вироблене, тепер і проблеми інші.
Цей фармер Лазарук, що до нього ми заїхали вже на заході сонця, справді, вирішив усіх перевершити. В його новенькій фармі, побудованій одним заходом, не так притягав око дім, як господарчі будівлі. Вони нагадували штудерні кафетерії на роздоріжжях автострад під Нью-Йорком. Як і ті кафетерії, Лазарукові стайні й клуні облицьовані нержавіючою бляхою з витисненим на ній кокетливим візерунком, вони чванилися й кричали ще здалека: «А дивіться, які ми чепурні, гарні, високоякісні! А зайдіть у середину до нас!» Ми заходимо. Ага, ось і та кузня, що про неї розказував аґроном. Лабораторія, не кузня! Чистота й клясичний порядок, всі деталі мають своє місце — ґвинтик до ґвинтика, шпинтик до шпинтика — може й занумеровані, заінвентаризовані? А зайдіть ще в шпихлір, де ми сушимо зерно. Ми сконстрували спеціяльну механізовану сушильню, нею за дві години можна тисячу бутлів висушити. Це — Лазаруків винахід? Здається, бо фармер дуже вже пояснює агрономові механізм. Проблема розв’язана немала, бо албертійське літо коротке: у червні ще бувають останні морози, а в серпні — вже перші заморозки. Хліб не встигає дозріти, то збирають якомога швидше, а досушують уже в шпіхлірі.