Ми стільки говоримо про індіян, а їх самих я ще досі не бачила. Чи ще щось від них залишилося? Чи вже всі вимерли? Ще є? То де ж вони? Чи ще й досі волоком їздять?
Кажуть мені, що канадійські індіяни живуть у резерваціях. Тут недалеко також є одна резервація Часом індіяни працюють у наших фармерів, а що зароблять, то зараз усе й проп’ють.
— Та й наші п’ють немало, — заперечив о. Сацевич. — Якби що добре чіплялося, а то…
— О, наші люди — майстрі на «муншайнбей», — зажартував пан Гавінчук. А власне це так жартівливо називається тут самогонка: «місячного світла затока». Мабуть тому, що при місячному світлі роблять її. Гарний мають індіяни приклад, що й казати!
— Індіяни ніякої ролі вже тепер не грають. Нічого вже з них не буде… Один наш хлопець вирішив був присвятити своє життя для індіян. . . Скільки ми йому відраджували, щоб не витрачав своїх сил, а він в одну душу — ні, таки піду між них працювати. І став у резервації вчителем. Через рік сам утік звідти, мало не божевільний…
Так історія (чи не вірніше: горілка?) змела зі сцени цілий народ, і не допомогла його запашна, мальовнича, своєрідна культура, ані войовничість. Повчальний приклад і для «майстрів на муншайнбей».
Ми залишили цей забутий, закинутий куток, що відограв і в житті українського переселенця немалу ролю. Бо коли англійці, ірляндці, шведи, німці та інші переселялися в Канаду, то вони діставали кращі землі, їх постачали всіма знаряддями й харчами, за них платив уряд дорогу, їм давали кредити Наші ж їхали з голими руками, голими руками корчували ліси, ішли далеко на заробітки. То ж навіть позика в «Гадсонбейському сторі» була величезною підтримкою. А ще висилала компанія своїх людей скуповувати по фармах шкурки щурів, койотів, лисів і за це давала цукор чи гас.
— Більше, як два фунти цукру не могли дати, — згадує старий піонер, — бо самі не могли більше доставити. Гасу давали по батлі, це шість галонів. Лямпи дехто з собою привіз, а то — робили з каламаря й бляшки…
Цю ролю постачання й обслуги фермерства перейняли тепер на себе, крамниці сільськогосподарських машин у фармерських містечках. Тільки вони постачають тепер куди вишуканіші речі: центрифуги для відвіювання молока, холодільники, пилосмоки, пральні машини, не кажучи про комбайни та інші польові машини. Перейшли такі склепи в українські руки. Ось у Смокі Лейку родина Рацой має такий склеп. Пан Шемелюк має підприємство, також чисто фармерське: фабрику очищення зерна від бур’янового насіння. Він зв’язаний з усією далекою й близькою околицею, аж із багатим хліборобським районом Піс Рівер, що відділений від цього району непочатими лісами. Він навіть їздить на далеку північ…
Ми покинули історичний закуток і поїхали до комфортабельної сучасности. Мій фестиваль триває далі. Із прийняття у о. Сацевича їду на жіноче прийняття у Народньому Домі, зустрічаюся із тоненькими панями, вишукано одягненими, частуюся нанесеними сюди тортами, «кейками», «паями», приймаю подарунок. Розгортаю пакунок при всіх, щоб бачили, яку гарну серветку я дістала. З чоловіків нема ані душечки, бо тут існує неписаний закон: чоловіки не мають права вступу на збори жіночої організації. Одного разу, розповідають, якийсь цікавий заховався в будку кінооператора й геть чисто все вислухував, але там було багато пороху і він чихнув. Знялася тривога, негайно почалося дослідження терену, злочинця викрили, ганебно видалили й поставили сторожу. Отакі суворі звичаї в цьому благословенному Смокі Лейку!
І все ж не забуваю, чого я сюди приїхала. Чи побачу я бідну фарму? Пані Рацой працює в своєму склепі через день на переміну із спільничкою, то через день вона вільна. Отже ж, першого її вільного дня ми сіли в авто і пані Рацой помоторувала спочатку до дев’яностолітнього Кондри Дубця, а потім до Івана й Параски Палиликів.
7.
За яку милю-дві від Смокі Лейк стоїть дуже гарна простора фарма Івана Палилика. Будинок, кажуть мені, двадцять років тому збудований, тому нема в ньому зовні віяння модерного часу. Але всередині! Всередині надзвичай люксусово все устатковано. Велика заля-вітальня ще побільшується могутнім вікном і краєвидом степу з нього. Вражіння — великого добробуту й смаку. Ці люди знають мистецтво оточити себе приємним комфортом і це мабуть від того, що заля ця незаставлена, що нефарбовані дубові паркети незаймано блищать. Проте, все тут є. Величезна вазонкова рослина біля вікна пишно розпустила на всі боки свої віти. Канапи, м’які крісла, піяно — все удекороване найтоншими мереживними скатерочками. Шафа, наповнена докраю кришталем і порцеляною за склом, мріє про якісь парадні прийняття. Та навіть і попільничка на високій ніжці біля канапи щось таке собі думає про невимушену задушевну бесіду в часи дозвілля.