Та й скажи цьому канадійському селянинові, що вдома в Україні селянин (тепер колгоспник) — підстава нації — входить до міста з почуттям принижености й подавлености. Не повірить! Бо сам він приїздить у своєму авті із почуттям своєї значности, може навіть і жалю до дрібноти й тісноти міського мешканця.
Той, про кого ми говоримо, молодий Палилик, саме в цей час із батьком порається у подвір’ї біля сільськогосподарських машин. Це якраз на тому місці, де колись був бурдей, — так нам каже пані Палилик. А де ж було озеро? — Он там, де стоїть ваше авто.
— Чому ж ви хоч не зфотографували того бурдею, того озера?
— А, хто там про те тоді думав!
Ми подякували за гостину й поїхали, а пані Палилик відразу повернулася до перерваної на городі роботи.
8.
Смокі Лейк лежить унизу, всі три церкви видно звідси — українську православну, українську греко-католицьку, «руську». Всі три — українцями опікуються, сватами-братами, і всі три — ворогують… Але ми скоро вкочуємось у містечко і драстичний краєвид зникає.
Аж ось дивлюся — в самому містечку при дорозі стоїть те, чого шукаю. Стоїть стара-старезна селянська хата під обдертою стріхою. Справжня хата! Не ілюзія, не малюнок, не макет. Що це за хата? Ще й журавель при ній.
Пані Рацой заїжджає в закинуте подвір’я, ми никаємо попід вікнами з побитими шибками, бачимо там старі скрині, старе лахміття, старе начиння… Якісь побиті міллю, подерті й зношені старі кожухи старосвітські висять… Що ж це за хата?
— Це справді непрощено, що хата така запущена, — наче виправдується пані Рацой. — Треба буде щось подумати, щоб охоронити її від знищення.
— Та таку хату треба під скло взяти! Та ж вона живцем перенесена з України, це ж етнографічна цінність!
— Це одна буковинка колись її поставила. Приїхала вона з краю дуже багата, килимів навезла, всякого добра. Збудували цю хату. І все те якось марно пішло. Оце її теперішня нова хата, а в цій старій вона складає всякий непотрібний мотлох. Зайдімо до неї, може вона є вдома, то. відімкне нам стару хату.
Ми зайшли в сусідню міську хату, але застали там лише дівчинку, Дівчинка англійською мовою відповіла нам, що мама на роботі, нема дома. Діти в Смокі Лейку всі вже говорять англійською, а української не розуміють.
Ой, треба дякувати докторові Ярославу Рудницькому за те, що так невтомно провадить етнографічні записи в Канаді! Як не запише тепер, то все це пропаде, той багатий фолкльор, якого вже й в Україні маже нема. То ж в Едмонтоні є ще такі жінки, що знають до найменшої дрібниці всі старовинні звичаї, доконують весільні обряди з точністю… і все це раптом зникне. Наступає блискавична зміна, молоде покоління виростає зовсім якесь інше, чуже цьому старому. Воно все перейшло на англійщину, а разом із втратою мови відбувається втрата народньої пам’яті свого минулого. Разом із старим зникає і пропадає також і кольориста історія їх піонерства.
Чому ж такий разючий розрив між поколіннями? Чому нема переємности?
9.
Виїжджаю із Смокі Лейку, опанована неясним, мішаним почуттям вдоволення-жалю. Нема вже пониженого, забитого селянина, бідна фарма лишилася тільки в спогадах піонерів. Але одночасно з розкішшю модерної фарми приходить і втрата українського духа та мови.
Випроваджає мене пані Шемелюк, ми чекали на станції автобуса. Сидить ще якась стара-старезна бабуся, вгрузла в землю, у хустці, з-під якої вибиваються сиві пасма. Вона обдерта, як циганка, але у вишиваній сорочці й у дорогому намисті, ще дівоцькому. Ми питаємо її, чи намисто це буковинське. — Еге… — А куди ви їдете, бабусю? — Та лікаря чекаю. — А чого ви його тут чекаєте? — Це автобусна станція. — Сказали мені чекати тут. — Та ви помилилися, бабусю, ходімо, я вас заведу до лікарського офісу, це тут поруч.
Пані Шемелюк хоче відвести бабусю, що не торопає нічого англійською мовою й заблудила в Смокі Лейку, але я ще питаю:
— А чого ви самі прийшли, такі старі? Чи не маєте дітей?
— Є дві дочки, в Едмонтоні живуть. А я тут бідую, на пенсії в найманій хаті… — бабусі вже й на плач зібралося.
— А чому ж ви з дочками не живете?
— Дочки подуріли! — вийшла раптом із журливої флегматичности бабуся. — Спаніли! Не хочуть, щоб я з ними жила… Дочки спаніли і подуріли! — ще раз одрубала.