На одному такому горбі стоїть і хата Івана та Софії Садовників, така ж модерна, як і навколо, з килимом зеленої трави, з квітником і городам. Звідси вже видно снігові вершини Скалистих Гір (Кенедіян Ракі Мавнтенс), бо від Келґарі лише вісімдесят миль до гірського курортного містечка Бенф, що за цими сніговими вершинами. Отож, я в цій хаті Садовників, які мене зовсім не знають, але до яких одного разу подзвонив із Едмонтону телефон від Стефанії Пауш. Цей магічний телефонний дзвінок, хоч дуже ніжний, а має непереможну силу: вже другу ніч ночую я в цій гостинній хаті та другий день надокучаю господині своїми розпитуваннями. І перше, що я запитала в пані Садовник, — де ж ці люди працюють, всі ці 180 тисяч населення? Що вони роблять і де вони набралися, коли ще пару років тому ці підгір’я були порожні та дикі?
— Едмонтон робить нафту, а Келґарі забирає гроші, — відповіла на це пані Садовник. — Всі компанії, що розробляють нафтові родовища в Алберті, всі їх контори, й офіси, банки, все міститься в Келґарі. Це сюди припливає все те багатство, що зродила нафтова промисловість. Та й молодь доростає, кожне жениться, виходить заміж і будують собі свої кубельця.
Але мені цього мало. Я хочу сама побачити якомога більше цього Келґарі, що в часи дитинства Едмонтону було вже великим на свій час містом. Сюди йшли на заробітки наші перші колоністи — працювати в копальнях, копати рови для каналізації й водогону. Мені кортить побачити цю столицю підгірських ковбоїв та ранчо. Широковідомих «стемпіді» я вже не побачу, бо вони відбуваються влітку, у червні, а тепер серпень. «Стемпіді» — велика щорічна подія у Келґарі. Це — десятиденна виставка всього, чим показний цей район. Індіяни в традиційних убраннях парадують через місто, — цього року вибирали королеву-індіянку. Перегони історичних піонерських критих возів, запряжених чотирма кіньми. Перегони кавбоїв із ранчо — на конях, на биках, на коровах, на телятах — і все неприручених. Найбільше і найуспішніше змагаються індіяни. Під час перегонів публіка ставить грошові ставки, виграє й програє, хвилюється… На ці десять днів келґарійської «Екзибішн Стемпід» з усіх кінців Північної Америки з’їжджається стільки гостей, що не тільки всі готелі, а й приватні мешкання переповнені В готелях на ці дні за два роки вперед замовлені кімнати.
Це я знаю тому, що Садовники мають готель у середині міста.
Тому що пан Садовник зайнятий у готелі, а його дружина не дуже так певно керує автом, знаходиться ще одна мила пані, яка хоче пожертвувати для мене свій дорогий час. І лан Садовник дає своє авто на цілий день. Пані Надія Кобильник забирає мене, заїжджає за о. Хруставкою, який щойно прибув на парафію й міста зовсім не знає, — та й повезла нас, досвідчено й обережно керуючи чужим автом.
Коло мене аж двоє співрозмовців, мені вже не треба говорити, вистачить прислухуватися до них, що я з охотою й роблю. Отець Хруставка розпитує про місцеве українське життя, про стан парафії. І ще поки ми доїхали до динозаврового парку, я вже знала, що тут нема такого скупчення українців, як у Едмонтоні. Дуже помішані подружжя — українки одружуються з фінами, мадярами, італійцями. Українці, звичайно, поділені на православних і католиків, а є ще третя окрема група — червоні, які взагалі до церкви не ходять. Вони мають свою «галю», де справляють христини та весілля без священика. І похорон? В обличчі смерти більше бояться Бога і часом кличуть духівника, щоб хоч поховав гідно. Деякі українці перейшли до англійських церков, а ще інші — до «свідків Єгови».
Церковні справи Надія Кобильник знає якнайкраще, бо вона — диригент церковного хору, а навчив її диригувати Петро Пауш.
— Бідне в нас українське життя, — каже вона, — нікого воно й не цікавить інакше, як під знаком чарки. Зійтися, щоб випити, ще можуть, а про якусь імпрезу чи виставу, чи концерт, то й не питайте. Нікого не побачите. Але якби кому було ще й працювати. . . Бідно в нас, нема кому. А треба. Бо є такі випадки, що самі батьки хочуть своїх дітей посилати до української школи. Знаю одного такого українця. Він не говорить українською мовою й жінка, його ніколи не знала української мови, але вони мають четверо дітей і хочуть їх посилати до української школи. Ви дивуєтеся? Він вважає, що його вирятувала від загибелі українська молитва.