— Нам заздрять, що от Садовники — готельники, багачі. А скільки треба було наробитися, щоб дійти до того, — огірчено каже пані Садовник. — Тринадцять літ провадила я ґросерню, бучерню, молочарню, сільськогосподарські машини, скільки натягалася я тягарів, а ще й удома треба було все поробити, обійти сім’ю з п’ятьох осіб. Я не навчена дармувати. Ми робили, а хтось хоче панувати…
— Хто ж? Ваші ж діти, — на це я їй. Справді, хто ж ці «пани» — лікарі, вчителі, агрономи, адвокати, що я з ними познайомилася в Алберті? Фармерські діти. Та й найстарший син Садовників, здається, вже «пан»: він — директор і господар власної цементовиробні.
Може я й розгнівала гостинну пані Садовник, але таки сказала. Бо вдається, що таки тут криється причина розриву межи поколіннями. У цьому ототожненні панів і інтелігенції. Канадійська українська інтелігенція вийшла з надрів таких самих фармерів, що й пані Садовник; свою вивчену верству треба плекати, а не ненавидіти її й зневажати. Без любовного плекання своя інтелігенція й не зродиться, а без неї не може оформитися й українська свідомість наймолодшого покоління. Самих датків на церковне будівництво вже сьогодні мало, треба, щоб виховувалися свої композитори, музики, письменники, актори, малярі… Може це вже будуть внуки фермерів — не шкодить. І на таку «розкіш» не жалуйте коштів, дорогі наші українські багачі, бо як пожалуєте, то всі оті вибудувані церкви в другому поколінні вже будуть або непотрібні (бо діти і внуки перейдуть до англійських церков), або стануть неукраїнські і лунатиме там китайська молитва. А доростаюче покоління, ваші діти й внуки, всмокчеться з усіми талантами й здібностями у кращу, вищу культуру. Інакше кажучи, станемо угноєнням. Вже сьогодні самими писанками, вишивками та аматорщиною не відбудемось.
Я не могла так повно розгорнути свої думки перед панею Садовник, тим більше, що вона все одно не розуміла, чого це я безпотрібно шалаюся по Алберті. Замість пильнувати якогось прибуткового діла, я аж до Келґарі забилася, все шукаю якихось динозаврів. Динозаврів, зрештою, можна побачити і в келґарійському паркові, а я всіх розпитую, як це дістатися до Бед Лендс. Втім, своєю стихійною частиною душі вона відчула, що я — «з того села», і прийняла мене так, як годиться «у тому селі». Возила по гостях, де сама їздила, переночувала, Дбала, щоб у її хаті я не була голодна.
4.
А надворі вже мороз і сніг. Оце й захопив мене той мороз, що його, вже два тижні так боязко виглядають албертійці. Квіти навколо Садовникової хати за ніч вимерзли, сніг літає лапатими клаптями. Але ще було тепло. Ось повіє з гір теплий вітер «шелук», він відразу прожене мороз, і ще буде гарно та сонячно аж до самого Різдва.
Але що мені з того, коли я трушуся в літньому, сідаючи до авта? Пан Садовник, їдучи до готелю на працю, цього ранку підвозить мене до. станції «Ґрейгавнд». Ми знову їдемо повз шпиталь Червоного Хреста, широкими магістралями ноеозбудованого міста, а потім впірнаємо в долину, де розходяться ріки Бов та Бабов, у вузькі вулиці. Оце, значить, це старе Келґарі, що його колись будували й перші піонери-українці? — думаю собі вголос.
— Погано збудували, — нарікає пан Садовник. — Вулиці тісні, не можна й розминутися…
Я ПОБИВАЮСЯ ЗА ДИНОЗАВРАМИ
У келґарійському парку пасуться динозаври. Попід ногами в найбільшого ходять люди, ніби миші. На хвіст вилазять діти, як на гору. Літом динозаври слухають концерти симфонічної оркестри. Дивні потвори, гігантичні ящури, що повиходили з казок. А може казки про драконів і страховищ — це пам’ять людська про динозаврів, що вже тоді, в часи дитинства людської раси, доживали свого віку в печерах? Ці динозаври, що пасуться в келґарійському паркові — кам’яні статуї. Їх зробив скульптор Канерва із своїм сином, на підставі розкопаних кістяків у околицях поблизу Келґарі. У Ред Дір Велей, біля міста Дромгелер, водились ці динозаври тисячами 150-75 мільйонів років тому. Були там найрізноманітніші породи: травоїди і м’ясоїди; літаючі, плаваючі, повзаючі; на чотирьох лапах ходячі і на двох, з маленькими передніми лапками, як кенґуру; озброєні панцерами; з жахливими пащами; з гігантським тулубом і малесенькою голівкою… Але в келґарійському парку пасеться вісім.
Побиватися за динозаврами я почала ще в Едмонтоні, як довідалася, що тут десь є Бед Лендс (Погані Землі), — жахливі дикі краєвиди, такі, яким уявляємо собі пекло. Маю слабість до такої химерної краси, вона мене більш вражає за загально визнану.