— Ви нам дайте кави, — по-родинному попросив отець, вже прийнявши на себе ролю мого опікуна. Взагалі, я ось від якого часу та все під опікою отців. їхала до Келґарі під опікою о. Хрустатаки, православного священика, а тепер ось греко-католицький заопікувався.
Ми з паном Ґутою повели перші ознайомлювальні розмови, а о. Сивенький уже пішов дзвонити кудись телефоном. Потім ми пішли в літню кухню, що була в мініятюрному подвір’ячку, обсадженому квітами.
Таке все іграшкове, малесеньке тут. Домики всі збиті з фанери, мабуть, на живу нитку зліплені. Усередині в хаті є все, як і в місті, — вода холодно-гаряча, холодильник, ще й м’які меблі у вітальні, ще й килими. Але зовні! Чого це тут така біднота вилазить наверх? Цю злиденність халабудок прикрашують тільки рясно насаджені квіти. Але не всюди. Інші хати потопають у бур’янах.
— Оце, де ви бачите квітки, городці, то знайте, що тут живуть наші українці, — пояснює мені о. Сивенький. — Де поросло лопухами, там живуть англійці, айриші. Вони не люблять працювати біля хати. Тут майже весь Нью-Кестл — українці. Але все це комуністи. Є лише кілька родин, з якими можна знайти спільну мову.
А злиденні ці будинки тому, що ніхто тут не хоче гарних будинків будувати. Шахтарі живуть в непевності.. Копальні вугілля часто замикаються, наполовину невикористані, а в такій дірі ніхто гарного будинку не купить.
Ми за кавою розмовляємо, я дуже скоро освоююся, бо ця таборово-похідна обстанова для мене звичніша, ніж важка солідність люксусових мешкань з модерними витівками. З паном Ґутою легко розмовляти, він анітрохи не дивується, що я, людина з того краю континенту, забилася в Нью-Кестл і хочу бачити таке, що нікого тут не цікавить. Признатися, і він ніколи не був там, де розкопували динозавра, хоч і чув щось таке. Але велике враження справляє на нього те, що в нью-йоркському Природничому музеї стоять кістяки динозаврів із табличками «Дромгелер, Алберта». В очах у нього починає пробиватися така ж повага до науки, яку я бачила у нашого селянина в Україні, і якої не спостерегла у келґарійських дядьків.
Мій опікун знову зник, знову говорить десь телефоном, а за хвилину події розгортаються з кінематографічною швидкістю.
— Там уже нас чекає авто, ходімо! Знайомтеся, це ваш земляк, українець із Басарабії, містер Майк Робінський. Містер Робінсон, чи ви не знаєте, де тут влітку розкопували цього динозавра?
Містер Робінський, що перевернув своє прізвище на Робінсона, відновив українську мову лише недавно, а саме з появою новоприбулих. Він приїхав до Канади, як було йому п’ятнадцять років. Відбуваючи військову службу в Англії, він знайшов там собі дівчину з Велзу, протестантку, і привіз її до Канади. Син його недавно оженився з полькою римо-католичкою, а вінчав їх о. Сивенький греко-католицьким обрядом, хоч сам містер Робінсон охрищений православним. Оце такі ступні споріднення забезпечують дружбу між містерам Робінсоном та о. Сивеньким, і вже як хто подбає про священика, то це містер Робінсон. Протягом п’ятьох років він безінтересовно випрошує в копальнях вугілля для священика та привозить своїм тягаровим автом по кілька разів на зиму.
Отже, містер Робінсон каже, що все тут — Бед Лендс, а оце саме й їде він у один бік цих Бед Лендс, до шахтарського містечка Іст Кулі.
— Хочу побачити сина, він там працює, та й ще деякі справи маю там.
Ну, чи не щастить мені шалено? Лише пів години тому я ламала собі голову, як вхопити цю зачаровану країну на плівку зору, а тепер уже сиджу межи хорошими людьми, поруч старожила-українця добродушної вдачі та під опікою о. Сивенького. Розмова розмотується з клубка, я входжу в саме осереддя родинного та місцевого життя.
Ми проскакуємо Дромгелер. Їдемо вздовж ріки Ред Дір і заглиблюємося в Бед Лендс. У безпардонному безпорядку розкривається перед нами панорама ярів, горбів, гір, усічених пірамід, могил, — все що чорне, глинясто-біле, червоне. А попід цим хаосом ростуть родини глиняних грибків із гарними шапочками.
Містер Робінсон чудово знає, чого мені треба. Зупиняє своє авто якраз біля величезних таких «грибів». Товстий стовбур «гриба» накритий шапкою. Під ним людина — тільки кузка. Це гори, а форму гриба вивітрили вітри! Звуться ці «гриби» «гуду». І вони не гляняні, як спочатку здавалося, а з твердого мінералу, що зветься бентоніт і не піддається ерозії.