— Отак став наш Едмонтон, дякуючи своєму ідеальному географічному положенню, величезним розподільчим центром Північної Америки для північних копалень та фармерських .продуктів. І це ідеальне положення виявляється навіть у тому, що майже половина всього албертійського населення живе в окрузі ста миль від свого центру, Едмонтону. А що таке сто миль для сучасної комунікації!?
Це правда, авто наше котиться так непомітно швидко, що пані Пауш весь час показує чоловікові на вказівку швидкости. Помаліше, не так захоплюватися! А ми, заговорившись про едмонтонське немовля, індустрію, про летовище, північ, незаселені величезні простори Алберти, — не помітили, як уже їхали містом. Пан Пауш уже проскочив поворот на свою дорогу до Вестмавнтену і ми поїхали якоюсь іншою. Дуже довго їхали понад рікою Норт Саскачеван, поміж кущами, лісом. Зовсім не як у місті. Але це якраз середина міста. Бо весь Едмонтон перетятий навскоси цією вигинчастою рікою. Потім ми все ж якось виплуталися й покотилися рівною вулицею, що біжить у далину двадцять миль, вздовж океану малих чепурних будинків, учора й сьогодні збудованих.
Як не знати, що Едмонтон перетятий рікою, й не бачити схилів Норт Саокачевану із чарівними лісами, парками, купальним басейном, просторими гольфовими полями (у самому центрі Едмонтону), то здається, що всі сорок чотири милі міста — це рівний, як стіл, степ. На цім степу й заплановано широкі вулиці та авеню з вісьмома дорогами. Ще деякі проекти й не виконані — там відкривається в середині міста поле. Ще ліс подекуди, а в них уже будуються хати… Кругом рівнина.
Але з такої рівнини ми раптом потрапили в серпентинно-вигинчастий гірський пейзаж, де мальовничі схили гори міняють свою панораму щохвилинно. Тоді знову здається, що ми не в степу, а в гірській околиці. Ні, це тільки прорізана в схилах берегів ріки нова дорога, вона сполучає дві частини міста ще одним мостом. І так весь час, обман власної уяви.
Так само, як із цією індустрією. Її не видно. Здається, що Едмонтон — море модерних, затишних, яскравокольорових житлових будиночків, обсаджених квітниками. Повітря чисте й прозоре, сажі й димів нема тут зовсім, вся індустрія йде на природньому газі. В цих просторах вона просто губиться. Навіть авта не лишають у повітрі того давучого запаху газоліни, що ними пересякнуті великі старі міста. Нема накопичення поверхів в Едмонтоні. Найвищий будинок має тут шістнадцять поверхів і вищих будувати не будуть, бо ґрунт не дозволяє.. Тому так багато синього неба і цих білих пухких хмаринок, у які хочеться загорнутися, як у легенький пух.
Одначе, коли пан Пауш каже, що цього міста не було, що був ліс і степ , пустирі та фарми ще кілька років тому, то треба йому вірити, бо він — будівничий. Сам не один будинок збудував. Почав він свій будівничий фах чорноробом на летовшці 1939-го року, яке будувалося тоді за три милі від міста. Тепер щодня їздить повз це летовище Сто Одинадцятою авеню на власному авті, з власного дому, а летовище вже взяте в потужне кільце вулиць і: будинків. Місто обминуло всі 750 акрів летовища й посунулося далеко далі.
— Сьогодні хата будується в лісі, а через рік за нею ще дві милі міста, — між іншим, каже він. — Один чоловік збудував ґросерню в лісі, всі з нього посміхалися. Минуло два роки, тепер він багатіє, бо ґросерня опинилася серед міста… Та ж ви були у професора Старчука, Ото там, де стоять м’які фотелі й канапи його модерної вітальні, шість років тому паслися коні. Зайшов бульдозер, за день зрізав ліс, як траву, а через два місяці — готова хата.
Дійсно, чи не казка з майбутнього? Все новеньке, щойно почате, ще не встигли вивітритися запахи будівельних матеріялів. Ще нічого не встигло стати «немодерним». Все плянується з передбаченням на майбутній розвиток, багато порожнього місця лишається для завтрашнього будівництва, для ріжних закрутів, квітників.
Плянування «на тому місці, де паслися коні» дає змогу для утворення нових форм вулиць. Ось і Паушева хата стоїть у дивній вулиці, ніколи я такої не бачила. Це так званий «кресцент». Але що таке «кресцент»? А це між двома широкими вулицями вмонтовано вуличку у формі підкови. По ній їздять тільки резиденти і тут ніколи нема проїжджих авт із тим шаленим рухом. Діти можуть тут спокійно бавитися, як у себе на подвір’ї. Тут — світ тихої затишної Провінції, зелень, квіти, колись виростуть дерева, тут чисте повітря степу стирає жар сонця. Удень — білі, пухкі веселі хмаринки (кучеряві, або ж далекі гори й замки), храм синього неба, а вночі — зорі й спалахи північного сяйва.