І вони ніколи не повернулися до Язловець.
Може, згинули в дорозі? Хтозна.
2
Ніхто вам не скаже, коли Баревичі поселилися на межиріччі безіменного потічку, який випливав із червоних пісковиків, вливаючись у спокійну течію річки Джуринки. Від часу повернення Гриця Баревича з Горабаби стоятиме на язловецькому шляху митна будка, і місце знову називатимуть Митницею.
Так-от, перед десятьма роками до приходу османів післав Господь на Горабабу тяжкі нещастя: спочатку пражило — а тоді прилетіла сарана з Балкан і геть-чисто виїла зелену пшеницю. Комашня обгризла солодкі стовбури кукурудзи, їла зелений тютюнець, листя вишень, слив і навіть річковий очерет. Коли ж захмарилося й настала темрява, то небо, прорвавшись — від Язлівця й Митниці аж до південного руків’я Дністра — заливало селища дощем і забивало градом поля. Дощ падав безперестанку. Земля зробилася пухкою, і береги річок почали зсуватися. Збурунилася тоді вода у Стрипі й наробила великої біди, змивши хати, що стояли близько до річок. Потрощила мости з кладками й переламала загати. Сарану ж дощ прибив до землі, і спливла вона Стрипою аж до Дністра. Ні люди, ні корови, ні коні, ані вівці не пили тієї води, бо була вона брудна й повна мертвих комах. А потім ще тиждень по довготривалій зливі, схожій на потоп, спливали по ріках потрощені хати, худоба і пси. А потопельників прибивало до очеретяних заростей. Води навколо було стільки, що Гриць Баревич із дружиною Анною і трьома дітьми випхали віз на пагорб, щоб урятуватися. Були з ними одновухий кінь, двотижневе телятко, четверо овець і десятеро курей. А коли останні важкі краплі дощу впали на землю, то другого дня, після двадцятиденної зливи, зблисло руде сонце й у навколишніх лісах розщебеталося змокле птаство. Прибилися до селища й двоє псів, але не горабабських, мабуть, бо до Баревичів не пристали.
Гриць Баревич виріс у Горабабі, а його Анна походила з Червоногорода. Зустрів він її там, коли їздив купувати худобу. Табуни приганяли з Волощини. Червоногород лежав в уголовині річки Джурин, що зігнутим коліном стискала високі пагорби, утворюючи котлован. Пагорби й дерев’яна фортеця обороняли південні рубежі Польського королівства, а червоногородським старостою був тоді Анджей Францішек Сапєґа. Навколо фортеці гніздилися по схилах хати, у яких жили поляки, русини й волохи. Гриць, коли вже сторгувався зі старим волохом на ім’я Санду та готовий був переганяти табун із десяти молодих ялівок і п’ятнадцяти овець, побачив на ринку Анну. Дівчина, якій було не більше шістнадцяти років, переходила торгову площу. Ішла в напрямку дороги, котра вела аж на вершину одного з червоногородських пагорбів.
Попросив Гриць Санду постерегти його табун.
Разом із табуном привіз Гриць до Горабаби й Анну.
Вінчалися Гриць із Анною в Язлівцях, бо в Горабабі церкви не було. Коли молоді в супроводі горабабських дружбів і дружок поверталися зі шлюбу, то Грицева мама, Настя Баревичева, сказала поїхати через митницькі землі. Тому задля безпеки молоді весільний почет затримали й переночували в Язлівцях. Наступного ранку, переїжджаючи Митницю, Баревичева показала Грицеві та Анні, де був їхній фільварок і звідки вона з дволітнім Грицем втекла від татарського нашестя.