Люди перехрестилися.
Перехрестився й паломник.
«У Венеції мости провисають над ріками, а будинки побудовані у воді».
«Що це за місто таке?» — наважився запитати паломника господар дому.
«У Венеції сорок тисяч мостів, сорок тисяч блудниць, чотирнадцять тисяч священників…»
«І де вони всі поміщаються?» — здивувався хтось.
«На Успіння Богородиці виплили ми зі Стамбула, куди я повернувся місяцем раніше, і на винайнятім кораблі поплили до острова Родос. Хочу вам сказати, що на той корабель завантажили п’ятнадцять биків, п’ятдесят овець і тисячу бочок вина. Корабель називався галіон. Мав він дев’ять парусів, сто п’ятдесят, а може, і двісті моряків. Підпливаючи до Родоса, натрапили на флот Халіл-паші, який налічував шістдесят ґалер. Нас протримали на острові п’ять днів, але відпустили, і ми далі поплили безкраїм морем…»
«А яке воно, море?» — запитав хлопчик, який стояв найближче до паломника, і всі присутні зауважили десятилітнього Минаса. Спершись ліктем об стіл, він зачудовано дивився на прочанина, сповнений просвітлення від сказаних і ще не сказаних гостем слів.
«Воно таке, як повітря, бо його так багато, що якби хтось хотів проковтнути оком — не зможе».
Останній раз, восени 1671 року, Минас Сиринович зі своїми двома синами поїхав на Балкани. Саме тоді заклали перші камені під Вірменську браму. Поверталися Сириновичі з крамом, попереду женучи табун коней, куплених у Сучаві. Коли перелякані купці привезли звістку, що османи збирають військо, — пішов дощ і лив три дні, наповнивши річки, потічки, польові озерця й мочари. Виглядало, що купці встигли повернутися і перед дощем, і перед нападом османів. З недобудованої Вірменської брами виднівся кривий шлях на Бучач, перекраяний пагорбами. Цим шляхом вони й заїхали до містечка. В одній із крутих вуличок Язлівця поселилися євреї. Вони приїжджали й виїжджали з міста через свою Жидівську браму, бо не хотіли зустрічатися з вірменами, які користувалися Руською — аж доки Минас Сиринович не вирішив будувати Вірменську. А про те, що зі Стамбула готується великий похід, Ашкеназі почув від Моше бен Єгуди Бебері. Моше бен Єгуда був одним із небагатьох, кому довіряли великі візири Кьопрюлю. Султан Мегмед IV правив спершу за допомогою батька — Мегмеда-паші Кьопрюлю, а відтак — його сина, Фазила Агмеда. За межами палацу Топкапі юний султан полював на диких звірів. Але колись потрібно було йому збиратися на війну. Моше бен Єгуда Бебері довірливо сповістив Ашкеназі, який перебував у столиці Порти у своїх справах, що готується великий похід султанського війська. З цим Ашкеназі й повернувся до Язлівця. У синагозі під час суботньої молитви Він шепнув про це Залманові у його велике, заросле сивим волоссям вухо. Залман навіть проковтнув кілька слів молитви, якими поперхнувся.
Коли вийшли з божниці, Залман запитав:
«А з ким османи зібралися воювати?» — бо він найбільше боявся війни.
«Не знаю, але Моше бен Єгуда сказав, що кличе їх гетьман Дорошенко».
«А-а-а, — припустив Залман, — тоді будуть битися з поляками на Брацлавщині…»
«В османів тепер усе залежить від волі великого візира. Султан молодий. Хоча Турхан Хатидже Султан, мати Мегмеда, кажуть, привезена з України».
«Та хіба вона може пам’ятати, звідки вона?» — запитав Залман.
«Кажуть, що Мегмед схожий на неї. Білолиций, як тутешній місяць», — Ашкеназі задер голову до неба — над містом провисли низькі хмари, тому він не бачив ані місяця, ані зір.
А пара від його слів розчинилася у вечірньому повітрі.
Язловецькі ж купці переповідали історію пожежі на ярмарку в Ярославі 1625 по-різному, бо по-різному переповідали їм їхні попередники. Вірмени весь час говорили про якогось Бедроса, який поїхав тоді до Ярослава з тканинами, а повернувся з обгорілою бородою. Подейкували, що начебто збирався на ярославський ярмарок кілька тижнів, а повернутися з вигорілого дощенту Ярослава до Язлівця вдалося йому за кілька місяців. Упав той Бедрос на плитки язловецького ринку й ридма ридав три дні і три ночі. А тоді розповів, що пожежа з чотирьох кінців міста, наче саламандра, наблизилася до торгових рядів. Коли той Бедрос вимовив «Торгових рядів» — ним затрясло. Обмацуючи вигоріле волосся на бороді, він захлинався у спазмах. Розмастивши слину, що текла з рота, нещасний Бедрос більше нічого не сказав гуртові вірменських купців та ремісників. Якась сила кинула ним до землі, а коли він, полежавши, устав і хотів продовжити свою розповідь, то ніхто його не розумів. Казали, що цілими днями той Бедрос говорив сам до себе, наче смердючий цап. Але інші твердили, що то зовсім був не Бедрос, а якийсь Нарек, і не тканиною він торгував, а килимами. Так, жив тут у Язлівцях, але на ярмарок до Ярослава приїхав не з самого Язлівця, а з Кракова, бо повертався, спродавши там товари євреям, які везли ті килими до європейських міст. А заїхав він майже впорожні, тобто не маючи нічого, крім грошей. Заїхав і прикупив хутро від купців із Московщини, які Язловець обминали. Наладувавши хутра соболя, білки, білого горностая й лисичих шкір, вирішив Нарек затриматися ще на один день. Переказували, що коли Нарекові вози палали, то коні рвонули вулицею, але іржавий вогонь пробирався містом, випалюючи все на своєму шляху. Коні згоріли живцем. Великі вогняні кулі мчали містом, освічуючи присмерк. А тоді, вигорівши, розсипалися на іскри. Вигорав також і розум Нарека. І страх проникав гарячим повітрям із трахей до шлунка разом зі смородом пожежі. І привезли обгорілого Нарека до Язловець, де він помер третього дня, прикусивши в останньому подихові обпалені вуста міцними зубами аж до крові. Язловецькі євреї, ті, що тоді були в Ярославі, тиждень плакали біля божниці, а від їхніх одеж тхнуло димом. У кількох єврейських купців, які врятувалися, вогонь злизав усі багатства і залишив їм молитву. Помолившись, ті кілька вийшли вночі з міста Жидівською брамою й подалися на Волощину. Не було з ними ні коня, ні пса, бо не мали чим заплатити.