Минас Сиринович пам’ятав про язловецьких купців, про тих, що злиднями повернулися з Ярослава. До будь-якого міста в’їжджав з острахом, возячи з собою саламандр у скляному посуді. Минас вірив, що, кинувши їх у вогонь, можна буде загасити будь-яку пожежу.
Колись саламандр порадив Минасові старий єврей, який торгував у Відні. А зустрівся Минас із ним на одному зі шляхів, стоячи перед османською митницею, що збирала гроші за переїзд моста. Приглядаючись до охорони і збирача мита, Минас заговорив зі старим. Той старигань якраз під’їхав і запитав, як довго Минас чекає.
«Від полудня тут стоїмо», — відповів Сиринович таким голосом, наче чекає тут від учора.
Обоє дивилися на пастухів, що переганяли овець через міст.
Схоже, вівці були якогось місцевого аги, бо охорона мосту й сам митник терпляче чекали, поки отара перейде на другий берег.
Митник не спішився. Ледачим поглядом людини, якій опротивіла ця щоденна служба, він також проводжав овець.
Після розмови з віденським купцем Минас і прикупив кількох саламандр.
На час нашої розповіді про Язлівець померло тут три покоління та народилося три покоління прибулих із Кафи вірмен. Так переказували й так записували: перед османами три покоління вірмен уже дивилося на світ із язловецьких пагорбів. Перші три покоління, що померли у Язлівцях, говорили між собою вірменською й татарською мовами, наступні ж три — вірменською і польською. У перших трьох поколіннях язловецьких вірмен, як і після Халкіндонського собору, усі церкви і громади належали до східного православ’я, а від часу, коли єпископ Міколай Торосович вступив у свої права, більшість вірмен вважали Торосовича самозванцем і відступили з його єпархії. І навіть вартапет, що прибув зі спеціальною місією від католикоса, не зміг упоратися з ситуацією. Торосовича підтримував Ватикан. З-поміж тих, хто підтримав єпископа Торосовича, був молодий випускник папської школи Аствацатур Нерсесович — священник і проповідник у вірменській церкві Язлівця. Він залишиться в Язлівцях до 1676 року, коли османи під проводом Ібрагіма-шайтана знову здобудуть Язлівець, а тоді зникне.
Серед відомих вірмен у Язлівцях, окрім згадуваного Минаса Сириновича, знаний ще Богдан Сеферович. І, звичайно, не лише вони двоє. Були ще ті, хто залишив свої нерозбірливі підписи під переписаними Євангеліями чи Часословами, і ті, хто в язловецькому суді одвіку судяться за дванадцять ліктів адамашку або ж простирадла, прошитого золотим єдвабом. Також ті, хто оздоблювали каменем церковні фронтони, будинки заможних містян, утрамбовували міські вулиці й витесували надмогильні плити. Залишилися в людській пам’яті навіть ті, які 2 травня 1666 року зібралися в домі Димитра Козубика, бурмістра Язлівця. Власне туди було запрошено Семаня Ткача, Яна Гіщака, Богдана Сеферовича, Захарія Беднаржа, Якуба Крохмального, Яна Тарнопольського, Яна Цимбалістого, Кжака Якуба, Мцєя Мазура й Матіяша Хащинського. Покликали вони також Якуба Барановича і пані Кузьову, яка була вдовицею, через те, що Якуб Баранович, міщанин язловецький, сокирою вбив її чоловіка, заплативши Кузьовій за свій злочин 70 золотих із умовою, щоб ні його, ні його дружину, ні дітей більше ніхто не смів турбувати. Усі, хто був у домі бурмістра, схвалили такий вирок, а підписали двоє: Димитр Козубик мовою руською і Богдан Сеферович — польською, скріпивши угоду печаткою на зеленім воску.