Баревич їхав до Чорткова на суд — чекав рейсового автобуса. Вбрався в зеленкуватий із білими тонкими смужками костюм і синю лавсанову сорочку. День у Чорткові не базарний — тому митницьких на автобусній небагато. «Менше розпитуватимуть», — думав Дмитро. Старший внук Сашко, який кілька років навчався в спецшколі, хлопець злодійкуватий і брехливий, утримувався під арештом у чортківській тюрмі. Нині мали судити. Вставши вдосвіта, Дмитро підголився електробритвою, змастив лице дешевим одеколоном. Тикєна попрасувала штани, злежані в шафі. Це вона переконала чоловіка одягнути костюм, який він кілька разів хотів продати. Випивши ячмінної кави, Тикєна почала завертати в газету передачу.
«Може, вдасться передати…» — сказала вона, знаючи наперед відповідь Дмитра.
«Я йому передам, скурвому синові», — бо відколи Вірка привезла Сашка з Казахстану — Баревичі втратили спокій. Але передачу взяв.
Побачивши свого ровесника, сухоребра Маринка, яка їхала на бадання до шпиталю, запитала:
«До кого їдеш, Митре?»
Баревич прокашлявся, сплюнув зелене харкотиння й по-господарськи розтер мештом:
«Та, так до савбезу чогось кличут».
«Як будеш, то запитайсє, чи будут підбільшувати пенсию? Я чула, шо будут».
«Єсли скажут мені — то ти перекажу».
Автобус під’їхав до зупинки. Горстка людей стала перед дверми. Першою прошмигнула Маринка. В автобусі майже всі місця були зайняті. І щоб не сидіти поруч із Маринкою, яка цілу дорогу розпитуватиме про те і се, Баревич пройшов між рядами й утиснувся на бамбетлі ззаду. Сидіти там було незручно — у спину грів мотор, а з задніх дверей крізь діри заносило порохами.
До Митниці Баревич повернувся останнім рейсом. Додому не пішов — піднявся на другий поверх чайної. У подовгастому приміщенні, за кількома столиками сиділи шофери. У буфеті не було нікого, а з кухні, звідки видавали замовлення, доносився жіночий сміх. Буфетниця Лозинська, певно, пішла замовляти закуску. Баревичеві на суді ніхто не дозволив передати приготовлену Тикєною сітку, тому з чим поїхав — з тим і приїхав. За склом холодильника стояло кілька салатів, порізані з цибулею оселедці й ковбаса. Дмитро вирішив, що візьме сто грам і закусить тим, що призначалося для Сашка. Прийшла Лозинська в накрохмаленому білому фартуху. Буфетниця привіталася й, почувши Дмитрове замовлення, почала наливати з відкоркованої пляшки «Столичної». Піднесла мірку вгору й на око визначила сто грам.
«Не доливаєш?»
«Та вам ніколи не вгодиш», — віджартовувалася.
Останнім часом Дмитрові пригадувалося дитинство. Воно поверталося, щоб розгладити зморшки на його серці. Перше, що згадувалося, — як вони з Юстином Микуляком та ще кількома хлопцями грали на Ставищі в кічку. Дмитро з Юстином вчилися в гімназії, і там на шкільному спортивному майданчику грали у футбол і крокет. Приїжджаючи до Митниці, гімназисти показали ровесникам гру в крокет, але ті, зігравши раз чи два, відмовилися і продовжували грати в улюблену всіма кічку. Згадався й той день, коли Юстин необережним ударом по підкинутій вгору палиці перебив сухожилля правої руки Долоткові, синові найбіднішого митницького селянина. Саме це каліцтво вбереже в майбутньому Долотка від військової повинності. Баревичеві того ранку не хотілося йти грати. Юстин прийшов по нього й випросив. Навчання в гімназії розпочиналося через два тижні. І хлопці використовували останні дні ферій, забавляючись із сільськими ровесниками. То рибу ловили біля Млина, то підстерігали на городах кротів, заливаючи їхні нори водою. Саме того дня напустився на селище туман. Було так біло, що за два кроки в деяких місцях не можна було побачити перед собою нічого. Учора ще був теплий вересневий день, а під ранок позимніло. І невідомо звідки, може, спочатку з русла Джуринки, спливли догори білі густі смуги, які накрили всі вулиці та околиці селища. Туман наче забинтував усе. Юстин сказав, що пограти в тумані буде цікаво. На Ставищі все-одно хтось вигнав пасти худобу, тому гравці знайдуться, запевнив він. Брести вулицями в пелені густого туману було цікаво. Назустріч Дмитрові з Юстином виринали голоси й постаті, а потім, як і хлопці, зникали в тумані. На Ставищі справді зустріли кількох пастухів, серед яких і Долоткового сина. Гру розпочали з того, що послали Долотчиного виламати кілька гнучких палиць із верболозу. Тим часом Дмитро з Юстином прихопленим мисливським ножем проштрикали місце під ямку.