Старший лейтенант відчинив дверцята і звісив одну ногу — так, наче вагався. Траснувши дверми, тримаючи в руках шкіряну планшетку, на якій виписував штрафи, автоінспектор підійшов до лівого крила вантажівки.
Водій сидів на підніжці.
Пуда, хоч і прибіг останнім, але підсунувся найближче до Квасниці, ловив кожен його рух і слово.
«Ну, то як сє то стало?» — запитав Квасниця чи то водія, чи натовп.
Водій випростався й почав розповідати свою версію, розмахуючи руками.
«Я їхав туво, — показав він на гостинець. — А вони вискочили справа і просто на мене».
Квасниця стояв біля погнутого крила. Мотоцикл відкинуло у протилежний бік.
«Ну, — продовжував водій ЗіЛа, — коли вони вискочили, то той, що сидів за кермом, — він показав на темноволосого юнака, — хотів повернути праворуч, але не встиг».
У натовпі перекрикували водія, але розуміли, що вантажений кругляком ЗіЛ не міг під гору розвинути великої швидкості. Квасниця також це розумів.
Під’їхала швидка. З машини вискочили в білих халатах двоє лікарів. Фельдшерка, махнувши рукою, покликала їх спочатку до Критая. Водій швидкої відчинив задні двері й витягнув носилки. Носилки були одні. Спочатку підняли рудого Критая й перенесли в машину. Стефанишиного перенесли другим, поклали поруч із Критаєм. Один лікар, пригнувшись, сів біля потерпілих, а інший — поруч із водієм.
Швидка помчала до Чорткова.
Квасниця опитував свідків.
Буфетниця Лозинська в ту мить, коли мотоцикл вліпився у крило вантажівки, тримала двері, бо Кухарський і Пшеман котили металеву бочку пива зі складу. Склад був за чайною. Жінка підійшла до дверей і почула сильний глухий удар. Обернулася — і побачила, як один із мотоциклістів летить у напрямку чайної. Кухарський і Пшеман цього не бачили, бо тільки за мить з’явилися з бочкою з-за рогу. Але коли буфетницю розпитував Квасниця, обидва щось варнякали. Другим свідком була Леська-поштарка. Вона поверталася з Тої Гори. Аварія застала її на мості. Великий причіп загородив сам момент зіткнення. Вона, як і буфетниця, бачила переліт Критая до підмурівку чайної. Решта свідків прибігли пізніше. Спочатку хтось приніс дві путні з водою. Почали відливати прибитих мотоциклістів. На щастя, фельдшерка не поїхала до Чорткова, тож прибігла з медпункту з металевим чемоданчиком. Батьки обох хлопців дізналися про подію тільки ввечері, бо Критаї та Стефанишини в неділю були на фермі. Лише Никольцьо, який приїхав додому на обід, почувши про випадок — поїхав на ферму. Зустрів зоотехніка й переказав усе, що чув. Стефанишини наступного дня вдосвіта молоковозом поїхали до шпиталю, а Критаї — газоном, завантаженим зерном на поставку.
Минуло кілька років від часу Дмитрового повернення до Митниці. Старшого внука, Сашу Попова, перевели в дорослу тюрму, бо йому виповнилося вісімнадцять. Три роки відсидів на малолєтці, решту терміну — два роки і сім місяців — калататиме на Уралі. Про Вірку Баревичі нічого не знали. Вона щезла, щойно привезла Сашу до Митниці. Коли сусіди питалися батьків про старшу дочку в склепі чи в церкві, то Тикєна відповідала, що пише, що все в неї добре і, може, сего літа приїде. Мусила щось казати. Дмитро до церкви ходив рідко. По неділях вмикав програвач — слухав Службу Божу з Ватикана. Настя, розлучившись із Мехаметом, перебралася до обласного центру. Федір із Тамарою взяли в Чорткові за автобусною пляц і почали будуватися. Баревичів син влаштувався експедитором на швейну фабрику, а невістка Тамара спочатку пішла вихователькою в дитсадок, потім — до бібліотеки. Вона якось відразу не зійшлася з Федоровими батьками, тому приїжджала до Митниці на копання бараболі та Покрову. Внуків похрестила в Чорткові після чого Тикєна сказала, що знати її й видіти не хоче. Свій дім Федір будував довго. Дмитро допомагав грошима та деколи був при майстрах, щоб допильнувати, чи рівно кладуть цеглу, яку виписав для сина в колгоспній цегельні. Пішов до голови колгоспу й попросив як учасник війни. Виписали сім тисяч, хоча потрібно було десять. Сказав голова, що більше не може. Баревич підозрював, що бреше, сучий син, ті три вже комусь пообіцяв за калим чи могорич, але змовчав. Натомість мулярі порадили купити в кар’єрі білого каменю. Камінь добували у Скала-Подільську, звідти возили до Чорткова. Дах накрили восени.
До Баревичів із тюрми прийшов лист. Леська-поштарка зрозуміла це зі штемпеля та зворотної адреси. Вона навчилася прочитувати адреси — які з війська, а які — тюремні.
«Кажіт, шо служит на Уралі», — порадила Леська.